Двоє в сім’ї: коли головними були дорослі, а не діти.

У нашій родині було двоє дітей. Сестра з’явилася на світ на півтора року пізніше за мене. У ті часи діти не були центром Всесвіту, дорослі стояли на першому місці. Влаштовувати істерику на вулиці нам і в голову не приходило, у будь-якому віці. Тим паче, щось вимагати в магазині.

А от вдома ми сварилися. Різниця у віці була маленька, грали разом, а де є спільні інтереси, там і суперечки. Без криків і сліз не обходилося. Терміново потрібна була саме та іграшка, якою заволоділа сестра. Обділена дитина плакала на всю квартиру. Розумні умовляння не діяли.

Моя мама (педагог, викладач інституту) не заглиблювалася в пояснення. Вона не карала нас, не заохочуючи цим ще більше розкрутити горе. Ми стояли в куті, похнюпившись, жаліючи себе.

Мудра мама діяла інакше. Вона співчувала:

– Ти теж хочеш пограти з цією лялькою?

– Аааааа, вона не дає!

– Тобі образливо, будеш плакати?

– Так! Ууууу…

– Добре, плач! Іди на кухню, сядь і плач. Скільки тобі потрібно часу, п’ять хвилин чи десять?

– Десять! Ааааа!

– Я заведу годинник, коли стрілка дійде сюди, значить час закінчено.

Пам’ятаю свої відчуття – ніякого блаженства. Одне діло, коли насварили, покарали – тоді святе діло повідомити всьому світу про несправедливість. Зовсім інше, коли дозволили ридати у своє задоволення. Час тягнувся, сльози вичавлювалися насилу, стрілка рухалася ледь-ледь. Я ридала незрозуміло для чого і для кого, заздрячи сестрі, яка гралася в кімнаті:

– Мамо, скільки ще мені плакати?

– Ще дві хвилини!

– Оооо, ууууу!

– Мамо, я більше не хочу!

– Все, наплакалася? Іди гратися!

Ну, нарешті! Я бігом кидалася до іграшок, забуваючи про ту ляльку, з якою почалася істерика. У домі довго панували мир і спокій. Сваритися більше не хотілося. А раптом знову доведеться плакати цілих десять хвилин? Де взяти стільки сліз? Закінчувати на середині – теж не діло, якщо дозволили істерити повністю. Наче не виправдала довіри. Навіщо починала?

Усім нам інколи потрібно виплеснути емоції. Покричати, посперечатися. З віком людина вчиться контролювати поганий настрій. Дитина цього ще не вміє.

Мама нами керувала. З одного боку – дозволяла ридати, щоб зняти стрес, а з іншого – встановлювала рамки, аби каприз не переріс у справжню істерику. Яку доброю волею не зупинити.

Цей метод я успішно застосовую і зі своїми дітьми. Працює безвідмовно.