Двоюрідна сестра Наташі забирає її з онкології: успішна художниця в дії

Ярославу з лікарні забирала двоюрідна сестра Оксана. Оксана – успішна художниця. Вона щира, добра, весела, ніколи не обходить правду, нічого не приховує, тому, коли вела Ярославу до машини, підтримуючи за руку, відразу ж все виклала, як є:

– Ярославко, там це… в загальному, твій Артем з якоюсь іншою живе, але ти не хвилюйся. Де жити є – тебе я не залишу, допоможу, чим зможу.

Ярослава після операції, потім курсів хіміотерапії, лиса, худа і бліда йшла й думала: мабуть, класично в цьому місці потрібно впасти в непритомність, заплакати, рвати на собі волосся, але волосся вже й так не було.

Можна, звичайно, зобразити непритомність і впасти прямо в калюжу, але шкода було біле Оксанине пальто, яке вона на нього накинула, бо осінь вже й холодно.

У машині було тепло, але Оксана закутала сестру в хутряний плед, пристебнула ременем і повезла в нове життя. Поки їхали, Оксана Ярославі пояснювала:

– Я купувала будинок для себе два роки тому. Думала, що житиму там влітку і малюватиму, але пожила й зрозуміла – не моє це. Звикла до зручностей, до великих магазинів, до багатолюдного оточення.

Не витримую тишу. Я вчора була в будинку, опалення там працює, вода тече, решта вже сама. Магазинчик продуктовий є, але я тобі все привезла. Буду приїжджати.

У дворі сидів великий рудий собака. Відчайдушно махаючи пухнастим хвостом, він підбіг до Ярослави і притулився носом до її колін. Ярослава погладила кудлату руду голову і запитально подивилася на Оксану.

– Ярославко, я його з притулку вчора забрала. Тобі ж потрібен друг. Як ти тут сама будеш? Ти не хвилюйся, я купила йому корм, на місяць вистачить. Веселіше разом. Звати його Джоні.

У невеликому двоповерховому будинку було тепло. Посеред їдальні стояли коробки з консервами, крупами, макаронами, борошном, печивом.

– Сама розбереш, зате будеш знати, де що лежить. Холодильник завантажений. У шафі знайдеш одяг на всі сезони, розмір один. Давай, Ярославко, чаю поп’ємо, і я поїду.

Вже одягнувши пальто, Оксана підійшла до Ярослави й спробувала зазирнути їй в очі. Але Ярослава відводила погляд убік.

– Ярославко, цей собака три роки сидів у клітці. Її ніхто не брав, вона велика і немолода вже. Я все розумію: тобі важко, погано, але в тебе є я. А в собаки будеш ти. Треба ж за щось зачепитися, щоб повернутися до життя. Про Артема забудь.

Все буде добре. І ще – це твій дім, я все на тебе оформила, і ділянка, і будинок. Папери в спальні, гроші теж. Ярославко, давай будемо жити! Приїду через тиждень, якщо що – дзвони.

Оксана поцілувала Ярославу і поїхала…

Вже стемніло, а вона все сиділа в кріслі, підібгавши ноги і притуливши обличчя до колін. Спочатку ридала, потім сама собі розповіла, як вона нещасна, потім сварила Оксану за те, що та їй тут собаку нав’язала. От ляжу і помру, жити сил немає. А собака? Шкода. Треба хоч погодувати.

Ярослава одягла куртку, подивилася в дзеркало на свою лису голову і зі словами: «Собаку не будемо лякати, вона тут ні до чого», – наділа шапку. Знайшла корм, насипала в миску і вийшла на вулицю.

Джоні з’їв корм, вилизав миску, потім злизав з Ярославиного обличчя солоні сльози, ліг поруч на сходинку ганку і поклав голову їй на коліна.

На нічному чорному небі, навколо яскравого круглого місяця, з’являлися зірки, все більше і більше. Ярослава знайшла Велику ведмедицю, усміхнулася їй і послала повітряний поцілунок. Потім обняла собаку і сказала:

– Гаразд, Джоню, завтра тобі нормальної кашки зварю. З м’ясом.

Усю тиждень Ярослава, побачивши себе братком уранці в дзеркалі, здригалася і казала:
– Мирося…

І час від часу приходила думка: а може, ну її, цю життя. Кому я потрібна? Але тоді погляд натрапляв на Джоні, який зручно згорнувся на своїй лежанці біля каміна, і Ярослава вирішувала: гаразд, ще трохи поживу.

Життєстверджуюча точка в цьому спірному для Ярослави питанні поставилася через тиждень, як і обіцяла, Оксана. Зайшла з коробкою в руках, поклала її на диван зі словами:

– Ну, Ярославко, ну куди їх подіти? Кішка бездомна, уявляєш, у під’їзді народила, а їм же холодно! Я і корм привезла…

У коробці лежала худа руда кішка, обійнявши лапами двох крихітних кошенят. Увечері Оксана їхала. Постояла біля порогу, мовчки потім витягла з кишені пальто листочок і простягла сестрі:

– Ярославко, тут це… Артем твій приходив, питав, де ти. Я не сказала. Ось його новий номер телефону. Тобі вирішувати.

Ярослава провела Оксану до машини, помахала їй услід, повернулася до будинку. Погладила кішку:

– Будеш Муркою. Зараз молока тобі наллю. Все буде добре.

Проходячи повз камін, кинула листочок у вогонь…