Дитя, що об’єднало нашу сім’ю

Небажана дитина, яка об’єднала нашу родину

Наша сім’я завжди ледве зводила кінці з кінцями. Я добре пам’ятаю, як мама раділа, коли знайомі приносили дитячий одяг. Спочатку його носила я, а потім — моя молодша сестра, Марічка. Нові речі були рідкістю, і кожна така здобутка ставала для нас із сестрою справжнім святом. Мама тримала невеличкий крамчик на місцевому базарі, який приносив скромний дохід, і їй постійно доводилося стикатися з перевірками — від санстанції до податкової.

Крім офіційних інспекторів, по ринку ходили й ті, хто вимагав “данину” за “спокій”. З ними допомагав розбиратися тато, і не лише словами. Він служив у поліції та вмів поставити на місце цих вимагачів, проводячи з ними “роз’яснювальні” бесіди. Його пробували підкупити, але він не піддавався, на відміну від деяких колег, що стали “купленими погонами”.

Зарплата тата не дуже рятувала сімейний бюджет. До того ж він працював у нерозкладі: міг зірватися посеред ночі на виклик або приходив додому пізно, втомлений і мовчазний.

Ми з Марічкою росли самостійними. Я, як старша, рано навчилася готувати, вести господарство та доглядати за сестрою, щоб полегшити мамі життя і дати їй трохи відпочинку після важких робочих днів.

Пам’ятаю той вечір, коли мама за вечерею оголосила несподівану новину:

— Сьогодні добре торгувалося, вдалося трохи відкласти. Готуйтеся, доньки, їдемо на море, відпочинемо тиждень. Сергію, постарайся вибити відпустку, хоч на кілька днів!

Тато здивовано підняв брови:

— Начальство не схвалить, доведеться викручуватися…

Тоді я не розуміла, що значить “викручуватися”, але це слово здалося мені дивним і важливим.

Все вийшло. Ми всією родиною поїхали до моря. Це було справжнє щастя: ні тато, ні мама нікуди не поспішали, ми цілими днями грілися на сонці, купалися, ходили в зоопарк. З Марічкою ми об’їдалися морозивом, а батьки, дивлячись на нас, сміялися й казали, що ми солодкоїжки. Повернувшись додому в гарному настрої, ми поступово звикли до звичного ритму. Але через місяць батьки почали сваритися.

Вони сварилися щодня. Тато кричав, що мама робить помилку, якщо збирається вчинити так, як задумала. Мама щось відповідала, але не погоджувалася з татом, який вимагав “розв’язати питання” у лікарні. Спочатку я не розуміла, про що йдеться, але, підслуховуючи їхні розмови вночі, зрозуміла: мама вагітна. Тато не хотів третьої дитини і наполягав на аборті, уникаючи цього слова, але суть була зрозумілою.

Мама ходила сумна, часто плакала. Роботу на базарі кидати було неможливо, і вона продовжувала працювати.

Незабаром до нас частіше почала приходити бабуся, татова мати. Вона теж умовляла маму “одуматися” та позбутися дитини. Після її візитів мама була особливо засмучена. Одного разу я підійшла до неї, обійняла й сказала, що все знаю і дуже хочу братика або сестричку. Пообіцяла допомагати у всьому й не просити іграшок чи нових речей. Марічка підтримала мене. Мама обняла нас і заплакала, але це були сльози полегшення:

— Мої дорогі, що б я без вас робила?

З того дня мама стала впевненішою. Тато, бачачи, що час іде, а мама не збирається переривати вагітність, часто кричав і почав приходити додому п’яним.

У такі дні мама спала в нашій кімнаті: з Марічкою на моєму ліжку, а я лягала на сестрине.

Настав день, коли маму відвезли до пологового будинку. Тато був на роботі. Коли її забирали, вона погладила нас по головах:

— Ну, дівчатка, поїхала за вашим братиком!

Через кілька годин прийшов тато. Дізнавшись, що мама в пологовому, він викликав таксі й поїхав до неї. Повернувся під ранок, стомлений, але з усмішкою:

— Доньки, у нас син! За кілька днів мама з Олежком будуть вдома!

Ми з Марічкою закричали “ура!”, радіючи і братикові, і тому, що тато так змінився. Олежко справді примирив батьків, відтанула й бабуся. Ми всією родиною забрали малого з пологового, і було видно, що він став нашою спільною радістю.