Дитина та самотність: історія втрати

З Оленою ми прожили в шлюбі десять років. Працювалимо разом у лабораторії, тому багато часу проводили поруч. Коли вона сказала, що вагітна, я був на вершині щастя. Мріяв про дитину так сильно, що навіть не міг передати словами свій захват.

Та моя дружина була справжньою кар’єристкою. Материнство їй не снилося. Олена мріяла про керівну посаду та фінансовий достаток. А коли під час вагітності почувалася погано, то відійшла від улюбленої справи. Тоді й зрозуміла, що дитина перекреслить її кар’єру.

Донечка народилася вчасно. Дружину одразу накрила післяпологова депресія. Вона просто ненавиділа дитину, хотіла залишити її в пологовому та стерти з пам’яті. Олена кричала на все відділення, що через доньку вона втратила цілий рік і відстала у розвитку.

Як то кажуть, лиха п’ята. Коли мене підвищили, дружина розлютилася до білого каленя. Вона взагалі не підходила до доньки, навіть не годувала її. Довелося найняти психолога — я знав, що це не закінчиться добром. Заспокійливі допомагали, але ненадовго. Дружина звинувачувала мене, що марнує молоді роки, а я за її рахунок просуваюся по службі. До того ж, Олена твердила, що ця посада мала бути її, а не моєю.

Коли мене відправили до Польщі відкривати новий філіал, я запропонував поїхати всім разом. Але Олена відмовилася. Подала нарозлучення і пішла. Я поїхав за кордон із донькою. Трохи згодом приїхала ще й моя матір, бо треба було доглядати за малечею. Олена влаштувалася на колишнє місце і досі намагається довести всім, що більш гідна моєї посади.

Так, вона розумна й відповідальна, але сім’я — не її. Вона зрозуміє, що щастя не в кар’єрі, тільки буде надто пізно.

Ось і залишилося мені одне: дбати про свою Софійку, щоб вона знала — бути коханою важливіше, ніж бути ідеальною.