Дзвінок для Віри Петрівни

Вірі Петрівні зателефонували. Адміністрація заводу, де вона пропрацювала 50 років, хоче привітати її та вручити подарунок до 75-річчя.

Як же вона зраділа! Десять років уже не працює, а про неї згадали! Вітатимуть! Так навіть якщо просто листівку вручать, і то приємно буде.

І ось настав цей день. Віра Петрівна одягнулася святково, навіть губи підмалювала, і вийшла раніше, аби не запізнитися. Таких, як вона, “іменинників” зібралося шестеро. Усі одне одного знають, яка ж це була радість зустрітися! Заступник директора сказав вітальну промову і вручив конвертики з тисячею гривень. Далі жінка з відділу кадрів повела їх обідати в заводську їдальню. Нагодували обідом, наче згадали заводський харч.

На завершення вручили по “продуктовому набору”: п’ять видів круп по 1 кг, пакет муки 2 кг, рибні консерви 3 шт., і скляна банка яблучного соку 3 літри.

Усе це, звісно, добре та приємно, потрібні продукти, але як усе це нести додому?

Привітна жінка з відділу кадрів каже: “Любі жінки, не турбуйтеся, можете щось залишити в мене в кабінеті, потім ще раз прийдете або приїдете й заберете. Не хвилюйтеся, нічого не пропаде!”

Віра Петрівна у житті всяке бачила, і навіть усміхнулася в душі на це запрошення. Ага, залиш їм, і потім нічого не знайдеш!

Вирішила все забрати одразу. Целофановий пакет із супермаркету був завжди при ній. На пакеті написано, що витримує 10 кг, склала крупи, муку та консерви, а банку соку взяла під руку. І пішла потихеньку, обережно ступаючи по обледенілому тротуару.

Жила Віра Петрівна за дві зупинки від заводу, і все життя, звісно, ходила пішки. І зараз теж вирішила йти, як в автобус залізти, руки-то обидві зайняті. Нести важко, а на душі радісно. І цей сік їй ніби й не потрібен, три літри.

Свого заготовила багато, яблука цього року вдалися. Але раз дали — треба брати, стане в пригоді! І крупи такі вони не їдять — чечевиця, ячмінь, та й ще якась незнайома крупа — нічого, все стане в пригоді! Віра Петрівна дійшла до повороту, відпочила.

Ось зараз перейду цю маленьку дорогу, якраз машини стоять, чекають, коли світлофор загориться. Перейду ось так, навскіс, так ближче, до пішохідного переходу далеко йти. На дорозі льодяна колія, ступає обережно.

За кермом дорогої красивої машини, перед якою намагалася перейти дорогу Віра Петрівна, сидів молодий хлопець, поряд його подруга. І, мабуть, їм смішно було дивитися на зігнуту посеред дороги бабусю, і він навіщо натиснув на сигнал. Різко, голосно, несподівано!

Віра Петрівна здригнулася, похитнулася на колії, виконала химерні рухи ногами і руками і впала на дорогу. Банка розбилася.

Сама вона впала на пакет,від чого два пакети з крупами розірвалися і посипалися на дорогу. Пакет з мукою тріснув. Віра Петрівна піднялася на ноги, повернулася обличчям до дорогої красивої машини. Крізь працюючі “двірники”, змітаючі сніг зі скло автомобіля, на неї дивилися і давилися від сміху молодий хлопець і його подруга, махали їй руками, мов пошвидше йшла з дороги, чого стала.

Вони крізь гучну музику в салоні і власний сміх не могли почути, що казала ця бабуся, могли лише бачити її червоне сердите обличчя. Ось вона нахилилася, мабуть збиратиме свою авоську, і хлопець знову натиснув на сигнал. У голові у бабусі начебто щось вибухнуло.

В один момент згадалися розповіді її батька фронтовика, як він кидав гранати в фашистські танки, як вчив її ніколи не давати себе в образу. Віра Петрівна підняла з землі пакет з крупою, і ткнувши в нього пальцем, щоб посипалася крупа, замахнулася і кинула його у лобове скло красивої машини. Потім наступний пакет.

Хлопець сигналив, але вийти боявся. Віра Петровна кидала й кидала, коли закінчилася крупа, вона підняла пакет з мукою і це було круто, вона закинула його на дах машини, тріснутий пакет розпався, покривши майже рівним шаром увесь мокрий від снігу автомобіль. Переконавшись, що всі “снаряди” закінчилися, Віра Петрівна підняла консервні банки, і тримаючи в руці одну, начебто думаючи, куди її запустити, раптом побачила такий жах у очах хлопця за кермом.

Мабуть, такі ж очі були у фашистів при вигляді наших бійців. Поклала їх у сумочку, обтрусила руки, перейшла дорогу і попрямувала додому. Дихалося легко, і на душі спокій. А крупи такі вони все одно не їдять, соків своїх повно, ще й смачніші магазинних. І цього гаденяка покарала, батько був би задоволений.

Давно горів зелений сигнал світлофора, велику красиву машину всі об’їжджали й розглядали з усмішкою. Хлопець так і не вийшов із машини, все телефонував комусь. “Двірники” втомлено розмазували по лобовому склу білу рідину.

А ввечері несподівано приїхав онук. Привіз торт і шампанське. “Бабусю, я думав, ти тільки смачні пиріжки вмієш пекти, а ти у мене ще й із гранатою на танк зможеш! У Ютубі тебе показали!” Віра Петрівна тепер місцева знаменитість.

Ох, хто ж може знати на що здатна “стара гвардія” у хвилини відчаю. Краще нікому не знати.