Фруктовий продавець відкриває коробку і зустрічається з переляканими очима

Продавець фруктів відкрив ящик. Звідти виглянула маленька мордочка. Великі налякані очі ледь не перетворювалися у дві великі сльозини.

— Нічого не їсть, мабуть, відірвали від кішки та викинули. А шерстка злиплася, бо жила в ящику з-під слив.

Покупчиня, нічого не сказавши, пішла. Чоловік сумно похитав головою: «Навіть у жінках не стало жалю». Але згодом вона повернулася.

— Не можу викинути з голови вашого кошенятика, — сказала вона, простягнувши хустку: — Заверніть «товар».

— Візьмете? — зрадів чоловік. Обережно загорнув кошеня і, наче дитину, передав жінці.

— Так по-людськи, по-людськи. Воздасться вам, — повторював він.

Жінка усміхнулася з розумінням:
— Ой, знайшлася благодійниця. Ще не знаю, як чоловік на цей «подарунок» подивиться. А то разом на вулиці опинимось.

І як у воду дивилася. Не прийшовся кошенятко до двору. Хоч і відмитий, нагодований, але все одно виглядав жалісно.

— Що це за інопланетянин? — бридливо відсунув чоловік кошенятко, коли те намагалося залізти на ногу. Підозріле дряпання кігтиків відволікло подружжя від серіалу. Нові, дорогі шпалери могли постраждати.

— Тебе що, миші подолали? Навіщо він нам у однокімнатній квартирі? — докоряв чоловік дружину.

Взявши кошенятко за шкірку, чоловік безпорадно-бридливо дивився на безпорадне звисаюче створіння: — Щоб завтра його тут не було.

Валентина й сама вже шкодувала про свою знахідку. Але знизу на неї дивилися очі-слізьки, маленькі лапки благально м’яли їй ногу, і таке дзвінке муркотіння видавало слабке тільце, що в серці з’явився теплий струмінь жалю. Нахилилась, погладила.

Підбадьорене ласкою кошеня видерлося на руки, ткнуло носик у теплу долоню хазяйки. «Немає ласки без діла милосердя», — згадала слова матері Валентина і, виправдавши ними свій вчинок, заспокоїлася.

Задзвонив телефон:
— Бабусю, заходь до нас на чай!

Валентина тихенько, не відриваючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері. Син жив недалеко, через дорогу. Катруся вже стояла біля свого будинку і радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина виїхала на узбіччя. Дитяче тільце збило вгору. Валентина завмерла. Не могла ні крикнути, ні зрушити з місця.

Єдині очі, як у сповільненій зйомці, вбирали кожен кадр: якась жінка підняла дівчинку. Маленькі ручки судомно обійняли її шию. Жива! Чоловік з труднощами вийшов з машини. П’яний. Йому назустріч біг син. У формі. Дрижачими руками він намагався витягти з кобури зброю і раптом спіткнувся об крик:
— Ні!!!

Мати стояла через дорогу, але йому здалося, що вона відштовхує його різко витягнутими вперед руками.

Підійшли люди, стали у нього на шляху, забрали п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона йшла… або її несли? До Катрусі! Лікар вже оглядав, обмацував кожну кісточку: — Все нормально. Переломів немає. Сильних забоїв теж.

— Але чому вона мовчить?! — невістка тряслася великим тремтінням. — Злякалася. Треба відволікти, — припустив лікар. — Зараз, я зараз.

Валентина помчала додому. Забігла, схопила кошеня, на ходу розповідаючи чоловікові про те, що сталося. Встигла. «Швидка» не поїхала. В очах дитини був страх. Обережно розжала її ручки, вклала кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики почали рухатись, гладити м’яку шерстку. У відповідь пролунало лагідне «Мур-мур-мур». «Муруся», — тихо сказала дівчинка. Лікар зітхнув з полегшенням. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катя не відпускала кицю з рук. Ніч вони провели у лікарні. Вранці їх відпустили додому із висновком: «Дівчинка просто народилася у сорочці». «Ласка без діла милосердя», — прошепотіла Валентина…