Господарський Чоловік

ГОСПОДАРНИЙ ЧОЛОВІК

Відвідуємо тестя в селі за сто кілометрів від міста. У його хаті, де він народився і виріс. З якої потім втік на фронт сімнадцятирічним, а в сорок п’ятому повернувся з кульгавою правою рукою…

— А Михайла нема! За дровами поїхав! — сумно повідомляє тітка Ольга, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали будинок на розбір!

Тесті вже майже вісімдесят. Але він ще дужій чоловік — не те, що сьогоднішні.

— Далеко те село? — питаємо тітку Ольгу.

— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів п’ять буде!

Ми з дружиною перезираємось із німим питанням у очах.

Незабаром він «приїжджає». Його транспорт — стара дитяча коляска сімдесятих, без кошика, що перекосилася під вагою старих дошок. Він скидає ремені, перехрещені на грудях, щоб тягнути за собою поклажу.

— Ось! — хвалиться він халявною здобиччю. — Ще пару ходок — і на зиму вистачить!

— Як розпилюватимете, Михайле Івановичу? — допомагаю складати дошки у штабелі.

— А он пилорама!

Він показує на незграбно збитий верстак з купою пристосувань для розпилювання. Адже рука ж одна… Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була в мого батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.

Серце стискається. Хочу допомогти. Готовий відвезти дошки на своєму позашляховику, чи навіть замовити машину з робітниками.

— Може, чим допомогти, Михайле Івановичу? — питаю.

Але він не слухає. Єдиною рукою спиняє мене і знову перекидає ремені через голову.

— Фури тільки заважають! Так близько часом притискаються до узбіччя — не дай Боже зіб’ють! — скаржиться він.

Автомобілів і справді багато. Величезні, довгі, летять на шаленій швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ…

— Ольго! Я поїхав! — кричить він дружині. Вона виходить провожати його, і коли він виходить із двору, гордо каже нам:

— Господар!

Тільки тепер я розумію сенс його дій. Йому справді не потрібна допомога.

Він живе тим, що відчуває себе чоловіком. Не просто мужчиною — саме чоловіком. Хоч і пропрацював все життя деканом у економічному університеті.

Я дивлюсь у далечінь і бачу самотнього старика, що йде узбіччям. За ним стара коляска без кузова, прив’язана ремнями, переплетеними з мотузками для білизни. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Він нагадує мені бурлака. Тільки замість берега й барж — гуркіт важких фур, що оминають його, обдаючи гаром і кіптюхою…

Я не витримую і з сином їдемо у будівельний магазин.

На його верстаку залишаємо новеньку, фірмову шведську ножівку із загартованими зубцями, у футлярі.

Через п’ять років ми забрали його до себе. В комфорті він не протримався і півроку…

Потім, після похорону, на поминках я знайду нашу ножівку неторканою, у тому самому футлярі, на кришці серванта. А односельці скажуть про Михайла Івановича:

— Берег! Господарний був чоловік!

— Точно, — киваю. — Чоловік був. Тепер таких уже не роблять…