Готова втікти з дитиною від чоловіка та його батьків, зібравши лише найнеобхідніше

Щоденник.

Вже три роки. Три роки, як я опинилася в цьому селі, за кілька десятків кілометрів від Тернополя, і лише зараз знайшла в собі сміливість написати, що більше не можу. Відчуваю, що тягар цього життя задушує мене. Я вже не раз уявляла, як збираю невеликий рюкзак з речами сина й тікаю звідси, де будь-який день розпочинається з криком півнів, а не з кави та обіймів.

Коли Антон, мій чоловік, запросив мене сюди після весілля, вірила, що все буде інакше. Він був уважним, а його батьки — Ганна Степанівна та Василь Петрович — здавалися просто суворими, але добрими людьми. Це село називається Загір’я, і справді, воно має своє щире вбрання: пагорби, річка, запах сіна. Я навіть подумала тоді: «Можливо, це і є щастя?» Але перше ж ранкове доїння корови Плиски розвіяло ці ілюзії. Ганна Степанівна просто сунула мені відро: «Ти ж тепер сільська, Наталіє, треба працювати!» Я, дівчина, яка до цього тримала в руках хіба що смартфон, повинна була навчитися доїти за один вечір.

Антон не став на мою сторону. «Тато мають рацію, тут усі працюють», — сказав він, коли я спробувала запротестувати. І так почався мій новий розклад: підйом о четвертій, годування худоби, городи, кухня, прибирання… Я — не дружина, а безкоштовна робоча сила. А коли я наважилася заговорити про відпочинок, Ганна Степанівна лише знизала плечима: «У наші часи жінки і не таке робили!» Антон мовчав.

Мій син, маленький Данилко, — єдине, за що я ще тримаюся. Дивлюся на нього й розумію: він не повинен вирости тут, де його майбутнє — або ферма, або місто, де він буде чужаком. Я хочу, щоб він мав справжні книги, музику, подорожі, а не лише обговорення того, скільки Плиска дала молока. Коли я згадала про гурток англійської в сусідньому Рогатині, Ганна Степанівна лише відмахнулася: «Нащо йому ця дурниця? Краще пусть знає, як за худобою доглядати!»

Я намагалася говорити з Антоном. Казала, що не можу так більше, що це не те життя, про яке ми мріяли. Він лише відповідав: «Ти перебільшуєш. Усі так живуть». А потім дізналася, що вони планують будувати новий хлів. І хто його обслуговуватиме? Звісно ж, я.

Тож я почала відкладати гроші. По трішечкам. На квитки до Львова вистачить. У мене там подруга, Оксана, вже обіцяла допомогти з роботою. Уявляю, як ми з Данилком сідаємо в автобус, залишаючи позаду це село, його упередження, його невблаганні правила. Мрію про маленьку, але свою квартирку, де буде тільки наше тепло, без постійних дорікань.

Так, мені страшно. Чи знайду роботу? Чи вистачить грошей? Але іншого шляху вже немає. Не можу більше дивитися, як мій син росте в світі, де головна цінність — не людина, а надої. Ганна Степанівна каже, що я «занадто міська». Вона права. Я не хочу бути «своєю» тут. Я хочу бути собою — Наталією, яка колись мріяла про більше. І я візьму цей рюкзак, візьму сина за руку — і піду. Бо якщо не зараз, то коли?