Грошей немає, все вчора віддала на дітей подруги!

Ой, Ірочко, та в мене ж грошей нема! Останнє вчора віддала Оленці! Ти ж знаєш, у неї двоє діточок! Розгублена, Ганна Степанівна поклала слухавку.

Те, що їй донечка наговорила, згадувати взагалі не хотілося.
“Ну чому так? Трьох дітей з чоловіком виростили, все для них старалися. Усіх у люди вивели! Усі з вищою освітою, та ще й на гарних посадах. А от на старості літ ні спокою, ні допомоги.”

“Ох, Ваську, чому ти так рано від мене пішов? З тобою якось легше було!” — подумки звернулася Ганна Степанівна до покійного чоловіка.
Серце неприємно стиснуло, рука мимоволі потягнулася за таблетками: “Залишилася всього одна-дві капсули. Якщо стане зовсім погано, допомогти собі буде нічим. Треба йти до аптеки.”

Ганна Степанівна спробувала встати, але тут же опустилася у крісло — голова жахливо крутилася.
“Нічого, зараз таблетка подіє, і все пройде.”
Але час йшов, а легше не ставало.

Ганна Степанівна набрала номер молодшої доньки:
“Оленко…” — тільки й встигла сказати вона в трубку…
“Мамо, я на нараді, потім передзвоню!”

Ганна Степанівна набрала сина:
“Сину, мені щось погано. А таблетки закінчилися. Можеш після роботи…” — син навіть не дослухав.
“Мамо, я не лікар, і ти теж не лікар! Викликай швидку, не тягни!”
Ганна Степанівна важко зітхнула: “Ну, так воно й є! Син правий. Якщо ще через півгодини не полегшає, доведеться дзвонити.”

Жінка обережно відкинулася в кріслі й заплющила очі. Щоб трохи заспокоїтися, почала рахувати до ста.
Здалеку почувся якийсь звук. Що це? Ах, так, телефон!
“Агов!” — ледве розплющивши рота, відповіла Ганна Степанівна.

“Ганнусю, вітаю! Це Петро! Як ти? Мені чогось тривожно, захотілося подзвонити!”
“Петре, мені щось погано…”
“Я зараз! Двері відчинити зможеш?”
“Петре, вона в мене останнім часом завжди відкрита.”

Ганна Степанівна випустила телефон із рук. Підняти його не було сил.
“Ну і нехай,” — подумала вона.
Перед очима, наче в кіно, промайнули спогади з молодості: от вона — зовсім юна дівчина, першокурсниця економічного університету. Ось два симпатичні, хоробрі курсанти військового училища, чомусь із повітряними кульками в руках.

“Смішно,” — подумала тоді Ганна, такі великі й із кульками!
Ах, точно! Це ж День Перемоги! Парад, народне гуляння! Вона стоїть між цими двома кульками — між Петром і Василем.
Тоді вона вибрала Василя. Просто він був сміливішим, мабуть, а Петро — тихіший і сором’язливіший.
Потім їх долі розкидало: вони з Василем поїхали служити під Київ, а Петро — до Німеччини.

Потім вони зустрілися вже в рідному місті, коли чоловіки вийшли у відставку. Петро так і прожив усі ці роки сам — без дружини, без дітей.
Його питали, чому так вийшло…

А він лише відмахувався та жартував:
“Не щастить мені в коханні, мабуть, треба в карти починати грати!”
Ганна Степанівна почула якісь голоси, розмову. ЛеГанна Степанівна ледве розплющила очі й побачила Петра, що тримав її за руку, а поруч стояв лікар.