Я народилася і відразу стала чотирирічною

Васильківське місто. Я з’явилась на світ чотирирічною…

Нічого не пам’ятаю. Не хочу нічого пам’ятати. Бажаю забути все, що іноді випливає у голові.

Я народилася одразу чотирирічною. Довго-довго не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Якась сіра пелена огорнула моє раннє дитинство. Все здавалося туманним, похмурим, злим… Постійне почуття безпомічності та постійний плач мого малого братика. Він безупинно хотів їсти. І плакав. І плакав. Цей плач переслідує мене досі.

Дивлюсь на заплакану дитину на вулиці, і серце стискається. Вдивляюся в його обличчя — ні, не худий, у руках пиріжок. Дивлюсь на його маму — гарна, молода, добре одягнена… твереза! То чому ж ти плачеш?! В тебе все є! Хочеться сказати цьому хлопчику — зупинись, не плач, припини ридати! Ти ж не розумієш, який ти щасливий! Обійми свою маму і не відпускай! Ніколи не відпускай!!!

Найбільше в світі я боюся втратити маму. Мою матусю, з якою я народилася, коли мені було чотири роки.

Пам’ятаю, як чекала на свою біоматір, бабусю у притулку. Пам’ятаю, як бабуся прийшла. Я того дня не їла цукерок і віддала їх їй, попросила передати Ванюші. Вона взяла. А через тиждень принесла їх мені як частування… лише половину. І цьому я була рада. Бабуся сказала: «Чекай мене», і більше я її ніколи не бачила.

“Добрі” люди казали, що мене навряд чи заберуть. Мама п’є, бабуся п’є, тато сказав, що я не його донька. У прийомну сім’ю мене теж не візьмуть, адже зі мною йде навантаження — Ваня, мій брат, а він хворий. Нікому не потрібні хворі діти.

Я відразу все зрозуміла. Я навіть не чекала, я знала, що нікому не потрібна. Якщо рідні люди не приходять по мене, значить, я погана. Найгірша дівчинка на світі. Це я у всьому винна! Це через мене не вдалося втішити вічно плачучого брата, нас забрали з дому. Я готова до будь-якого покарання.

Коли не чекаєш, не сподіваєшся — стає легше. Все навколо байдужне. Мені було все одно, що я їм, що п’ю, в чому вдягнена, куди нас ведуть, навіщо. Я заснула, навіть не заснула — я померла. Спочатку всередині, а потім моє тіло, підтримуючи мене, не захотіло жити.

Було дуже боляче. Але я цього заслуговувала. Укол, крапельниці, таблетки і тиша… довга виснажлива тиша. Раптом — біля мого вуха чиєсь дихання. Голос. Несподівано стало тепло і затишно. Я відкрила очі. Хтось тримає мене на руках. Без суєти, повільно, ніжно, але дуже міцно. Хтось мене заколисує і прошепотів щось на вухо невнятне.

Згадати не можу, чи то пісня, чи молитва. Я швидко закрила очі. Раптом це сон і він піде. Ні-ні! Сон, не йди! Мені так добре зараз!

Саме цей момент я згадую частіше всього. Це була моя перша зустріч з матусею. Її син захворів. В лікарні Михасику стало легше, він заснув. Мама поклала його та, укутавши мене в свою кофтину, заколисувала на руках. Пам’ятаю її руки, що гладили моє волосся та прибирали його з обличчя. Пам’ятаю її аромат, пам’ятаю шепіт біля моєї щоки.

Пам’ятаю, як боялася відкрити очі. Як зрадницькі сльози текли з очей по щоках, як мама витирала їх ніжною долонькою. А потім її сльози почали падати на мене. Я пам’ятаю, як завила… не заплакала, а так завила, як цуценя. Біль, яка сиділа в мені, вирвалася назовні в найневідповідніший момент. Не відкриваючи очей, я вила. На всю лікарню. Примчали лікарі і забрали мене від мами. Я не могла пробачити собі, що не стрималася, адже якби я мовчала, обійми тривали б вічно.

Наступного разу я побачила маму вже у «Авісі». Час, коли вона навідувала мене, був дуже важким. Я всіма силами намагалася не вірити, не чекати її. А може, просто нічого не розуміла. Зараз важко сказати.

Одного ранку мама забрала мене додому. Такою красивою я ще ніколи не була. На мені було все нове. Сукня, колготки, черевички, кофтини і навіть нижня білизна. В цей день ми залишили минуле назавжди.

У новому житті в мене було все. Ліжко й стіл, подушки й іграшки, повна шафа гарного одягу та чарівні книжки. Були Михайлик і Ліля. Але не було Ванюші… Спершу я боялася ворухнутись. Намагаючись менше говорити та їсти, я хотіла сподобатись мамі й татові або хоча б не заважати їм. Я не знала, як себе поводити. І весь час чекала, коли ж буде погано. Коли покарання знайде мене. Все змінилося, коли мама сказала, що ніколи й нізащо не віддасть мене нікому!

Що б я не зробила. Сказала, що я її дитина, а вона — моя мама. І це вирішено не нами, а долею. А долі видніше. Тож, сказала мама, давай будемо бешкетувати! Скільки куп осіннього листя ми розкидали того дня! Батьки закопували нас із Михайликом у листя. Мама сплела яскраві віночки на голови, і ми стали схожі один на одного.

Ваня з’явився в домі зовсім несподівано. Я його не впізнала і довго не вірила, що це мій брат. Коли я зрозуміла, кого мама привела до дому, жах наповнив мене. А раптом він плакатиме, пустуватиме, шумітиме?! Нас заберуть з дому. Я благала Ваню поводитись тихше, не відходила від нього, щоб він не нашкодив. А якби нашкодив, мама цього б не помітила. А з Ванею щось відбувалося постійно. Брат погано ходив, тягнув ніжку, а ручка зовсім не працювала. Він все кидав і розбивав, а мама лише сміялася і обіймала його. Незабаром я зрозуміла, що Ваня теж не підлягає вигнанню, і я перестала хвилюватися.

Кожну вільну хвилинку я намагаюся проводити з мамою. Ми годинами сидимо та балакаємо про те й про се. Пам’ятаю, як у великій компанії мамині подружки згадували, з якою вагою та зростом народилися їхні діти. Як вперше їх побачили. У мене земля з-під ніг пішла. Я не могла дихати.

Мама усміхнулася і сказала, що Михайлик народився 3800 і 52 см, Марічка була 3200 з ростом 47 см, а Ванечка — 2700 з ростом 45 см, а Лілічка була 2100 і 44 см, і розповіла, як вона нас вперше побачила, які ми всі були гарненькі та рідненькі, і що вона відчула. Я так мріяла, щоб це була правда, що невдовзі повірила в цю чудову казку й замінювала нею свої важкі спогади.

Мама часто колихала мене, закутуючи, як малу дитину. Обожнюю ці моменти. І навіть зараз, коли щось мене хвилює, сідаю поруч з мамою, беру її за руку й розумію, що немає нічого ріднішого за цей запах, добру усмішку, турботливий погляд. Дивно, але де б я не була, чим би не займалася, перед очима мамині очі. Вони можуть бути веселими, сумними, радісними чи тривожними, втомленими або блискучими. І завжди люблячими! Мама дивиться на мене з гордістю або тривогою… ніколи байдуже чи з докором. Я, а вірніше ми всі, намагаємося бути схожими на нашу маму. І бажаємо всім дітям на землі бачити такі ж очі у своїх матерів.

Автор: Маша Афанасьєва.