Connect with us

З життя

Я не соромлюся, а пишаюсь, що виріс у селі!

Published

on

Я не соромлюся! Я пишаюся тим, що народився в селі!

Добридень.

Давно спостерігаю, як містяни зневажливо відгукуються про тих, хто виріс у селі. Вони вважають, що життя поза межами асфальтованого світу не варте уваги, і що якщо хтось із села приїжджає працювати до міста, то він займає «законне» місце когось з міських.

Але знаєте що? Я не соромлюся свого сільського походження. Навпаки, я цим пишаюся.

І я не збираюся відчувати провину за те, що заробляю собі на життя в місті. Кожен має право на працю, на розвиток, на можливість жити так, як хочеться.

І якщо мені довелося покинути рідний край, аби знайти роботу, це не робить мене гіршим за тих, хто виріс серед скла та бетону.

Село виховало мене справжньою людиною
Народився я в звичайній родині, в затишному селі серед полів і річок, під аромат свіжоскошеної трави й домашнього хліба.

З дитинства знав, що таке праця.

Бачив, як мої батьки вставали до світанку, щоб працювати на землі, як тато ремонтував паркан після дощу, як мама готувала вечерю, аби вся сім’я зібралась за столом.

Я навчився поважати працю, адже в селі ніхто не чекає, що хтось зробить щось за нього.

Я навчився дякувати, бо знав, якою ціною дається хліб на столі.

Я навчився шанувати природу, бо розумів, що життя залежить від її доброти.

І я не хочу обміняти цей досвід на бетонні стіни, на метушню, на вічні затори й забруднене повітря.

Мені часто кажуть:
— Ну якщо ти так любиш село, чому ж працюєш у місті?

А ви подумайте — чому тисячі людей, які виросли в селах, змушені їхати до міст? Хіба тому, що їм там подобається?

Ні. Тому що так влаштована система. Бо роботи в селах все менше, а сім’ї треба годувати.

Але це не значить, що ми зайві, що ми гірші за тих, хто виріс у багатоповерхівках.

Я не хочу жити в місті, але маю працювати
Щиро кажучи, я не розумію, чому люди так захоплюються міським життям.

Шум. Бруд. Будинки, де сусіди чують кожен твій крок. Автомобілі, що стоять у заторах годинами. Люди, які живуть поруч, але навіть не вітаються одне з одним.

Ви називаєте це комфортом?

А я живу у своєму домі.

Двоповерховому, просторому, з великим двором. Маю свій город, свій сад, свою лазню. Маю простір, де можна дихати на повні груди, де можна вранці вийти на подвір’я і побачити не сірі стіни сусіднього будинку, а безкрайнє небо.

Але так, мені доводиться їздити до міста на роботу.

І так, це незручно. Автомобіль ламається — це втрачені дні. Автобус ходить раз на годину — запізнився, не встиг.

Але я готовий терпіти це, бо для мене свобода і простір мого села важливіші за бетонні коробки мегаполісу.

Не ображайте сільських, адже «село» — це не образа
Іноді чую, як у місті людей називають «селюками» зі сміхом.

Смішно.

Міські вважають, що їхнє життя — зразок успішності, але чомусь дедалі більше з них прагнуть переїхати за місто.

Купити приватний будинок — і все, життя вдалося? Але як тільки хтось із села їде працювати до міста, він одразу стає «провінціалом».

Парадокс.

Хочете правду?

Серед сільських більше добрих, відзивчивих та порядних людей, ніж серед тих, хто виріс у місті.

Бо в селі прийнято допомагати одне одному. Там не проходять повз, якщо комусь зле. Там знають, що таке справжнє товаришування.

А в місті?

Можна жити в одному будинку десятки років і не знати, хто живе за стіною. Можна впасти на вулиці — і ніхто не допоможе. Можна кричати — і тебе не почують.

То хто тут насправді «провінціали»?

Якщо у тебе «сільський менталітет», тебе не порятує ні Париж, ні Нью-Йорк
Місце народження — не показник розуму та порядності.

Можна народитися в селі й бути інтелігентною, вихованою людиною. А можна вирости в найпрестижнішому районі столиці й залишитися невихованим.

Проблема не в місці, де ти народився, а в тому, якою людиною ти став.

Тож не треба говорити з презирством: «Він з села».

Бо село — це не вирок.

Це моя мала батьківщина.

І я цим пишаюся.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ятнадцять − 8 =

Також цікаво:

CZ14 хвилин ago

Tajemství za koupelnovými dveřmi na Vinohradech

Poprvé jsem si to všimla, když naše sedmiletá Anička přestala navazovat oční kontakt, kdykoli se s Petrem vrátili z večerní...

CZ26 хвилин ago

Vánoční večeře, kterou má dcera nechtěla vařit

Jmenuji se Jarmila a je mi sedmdesát jedna let. Žiju v Olomouci, v témže cihlovém domku na Hodolanech, kde jsem...

CZ31 хвилина ago

Dvě ruce, které jsem se bála pochopit

Pokaždé, když jsem otevřela dveře tátova pokoje, zahlédla jsem ty samé prsty mizející pod dekou — a pak jsem jednoho...

CZ44 хвилини ago

Manžel pod cizí jménou v mobilu

Petra zahlédla jeho auto před domem kolegyně a nespustila jedinou slzu. Co udělala potom, bylo mnohem horší pro něj i...

CZ44 хвилини ago

Dveře, za kterými se rozhodlo o dvou životech

Jmenuju se Petra Hrubá, dvacet šest let pracuju jako noční vrátná v jednom z panelových domů na Jižním Městě v...

HE2 години ago

המזל”ט של בן אדר

ים התיכון היה אפור בשקיעה כשרונית כהן יצאה מהמונית ליד מלון דיוויד אינטרקונטיננטל בתל אביב, והבטיחה לעצמה שהערב הזה יחתום...

CZ5 години ago

Dva roky do penze – a zlatý retrívr, co nejde od hrobu

Jana Veselá stála v kuchyni jejich řadovky v Ostravě-Porubě a krájela papriku na večeři, když Zdeněk přišel s novinou, která...

CZ5 години ago

Pán Dvořák a křídy, které rozdělily dům

Svítání na Žarošické bylo šedé a vlhké, a první věc, kterou jsem to ráno ucítil, nebyla vůně kávy, ale podrážka...