«Я пам’ятаю!»

«Я не забула!»

– Бабусю, уявляєш, ми сьогодні на пляжі знайшли золоте кільце! У піску! Тато випадково руку засунув у пісок, а там кільце!

– Та невже?!
– Так, бабусю, не віриш?!
– Звичайно, вірю, люба.
– І тато його відразу мамі подарував! Там навіть бірка була!
– Бірка?!

– Так! Тато пояснив, що, мабуть, кільце якось з ювелірного магазину випадково закотилося в пісок.
– У пісок?!
– Так, бабусю!!! Він нам так пояснив. Що це не з топельника чи не вкрадене кільце!

– Ну, якщо тато так сказав…
– Так, бабусю! І сказав, що таких кілець там дуже багато! Ми з Олесем ще тиждень цілими днями цей дурний пісок риємо! Нам би хоч одне маленьке кільце знайти.
– У Олешка кашель пройшов?

– Звичайно, пройшов. Коли йому кашляти?! Тут знаєш скільки справ?! Як у Джима справи?
– Нормально. Що ви там їсте?
– Бабусю, не переводь тему. Покажи його!

Бабуся повернула камеру телефону на собаку. Джим лежав поруч і уважно слухав діалог.
– Ось. Поздоровайся, Джим.
– Бабусю, а чому він такий сумний?!

– Нормальний він, люба.
– Ні! Я ж знаю, який він нормальний! Джим!!! Чого це ти там?!
Джиму здалося, що він почув рідний і знайомий голос. Він зіщулив хвостом.

– Ладно, люба, мені пора на дачу збиратися. Ви довго ще там?
– Мама хоче ще на два тижні залишитися.
– На два тижні?! – бабуся подивилася на Джима.

– Ну так. Нам тут добре! От би ще кільце знайти… Джим, хочеш кільце на нашийник?!
– До побачення, люба.

***
– Мам, привіт! Ліза сказала, що щось термінове?
– Так. Ви коли прилітаєте?
– Не знаю. Тут дуже добре. Можливо, ще пару тижнів. А що?!
– Нічого! Джим взагалі не їсть!

– Як це не їсть?!
– А ось так не їсть. Як ви поїхали, лише спить і у вікно дивиться, а при найменшому шаркотінні в під’їзді біжить до дверей і гавкає.
– Ви ж точно той корм даєте?!
– Ні, блін, сирою картоплею годуємо! Звісно, кормом!
– Блін.

– Ось тобі й блін. Він схуд, уявляєш наскільки?!
– Ну-ка покажи?!
Бабуся показала сплячого Джима.
– Ось. Шкіра і кістки.
– Може його до ветеринара?!

– До якого ветеринара?! Ти нормальний?! Він по вас сумує?! Вас вже місяць немає! Ви його так надовго ніколи не залишали!
– Мам, давай так. Я запишу вас до ветеринара. Відведи його, благаю.
– Ну, добре.

***
– Мама, привіт! Ну як сходили?
– Ой… Привіт. Сходили. Він ветеринара вкусив, коли той хотів його зважити. Я його втримати не змогла. Намордник довелося надягти, щоб зробити УЗД.
– Блін.

– Ось тобі і блін. Забився в куток і гарчить. Звідки сили взялися – не ясно.
– Ну, а лікар що сказав?
– Каже, кров здати треба. Зовні все нормально. Скоріше за все стрес у нього.
– Чому?
– Чому?! Ти ще питаєш???

– Мамо, не кричи! Ми теж на нервах.
– Ой, робіть, що хочете…

***
– Мама, привіт. Чому так пізно?
– Мені здається, він ледве дихає.
– Як?! У нас літак вранці. Мамо, заспокойся. Не плач.
– Він кілька днів не їсть. Раніше хоч трохи…

Хтось з дітей позаду запитав:
– Бабусю, а чому ти плачеш?
– Люба, Джиму погано.
– Тато казав… Ну ми ж завтра прилітаємо!
– Боюся, що можна…

Несподівано в камері телефону бабусі з’явилося обличчя дівчинки.
– Ні!!! Бабусю, піднеси екран телефону до нього, і ввімкни гучний зв’язок!
– Люба, він…
– Піднеси!!!!

Вона піднесла телефон до сплячої собаки.
– Джим, ти мене чуєш?! Ми завтра приїдемо! Я знаю, що ти на нас образився. Ти думаєш, що ми тебе забули! Джим, слухай мене!

Собака привстала. Вона уважно слухала.
– Я теж ображаюся, але потім забуваю. Ну, а який сенс?! Все життя бути сумною і ображеною?
Зрозумій, Джим, ти – Зайцев! А Зайцеви, коли тяжко і страшно, не сумують. Джим Зайцев, ти думаєш, я не забула, як ти тоді на ротвейлера дурного кинувся, коли він на мене напав?

Ти його менше вдвічі був, але захистив мене! Досталося тоді тобі. І ти думаєш після цього, я тебе забула?!
Собака слабо заметляла хвостом.

– Джим Зайцев, я прошу тебе піти на кухню і з’їсти ці коричневі кульки! На кухню!
Собака повільно пішла на кухню і почала їсти корм з миски.

***
Коли вранці вони прилетіли, Джим їх пробачив. Але не відразу. Хвилин через п’ять. Спочатку повернувся, пішов у свій куток, а потім кинувся всіх облизувати. Грязні ж. З дороги.