«Я пам’ятаю все!»

«Я не забула!»

– Бабусю, уявляєш, ми сьогодні на річці знайшли золоте кільце! У піску! Тато випадково руку в пісок сунув, а там кільце!

– Справді?!
– Так, бабусю, не віриш?!
– Звісно, вірю, люба.
– І тато його одразу мамі подарував! Там навіть бірка була!
– Бірка?!

– Так! Тато пояснив, що, скоріше за все, кільце якось випадково з магазину ювелірного потрапило в пісок.
– У пісок?!
– Так, бабусю!!! Ну, так він нам і мамі пояснив. Що це не від потопельника чи не вкрадене кільце!

– Ну, якщо тато так сказав…
– Так, бабусю! І сказав, що там таких кілець дуже багато! Ми з Льошкою ще тиждень цілими днями риємо цей дурний пісок! Нам хоча б одне маленьке кільце знайти.
– У Льоші кашель минув?

– Звісно, минув. Коли йому кашляти?! Тут знаєш, скільки справ?! Як у Боя справи?
– Нормально. Що ви там їсте?
– Бабусю, не переводь тему. Покажи його!

Бабуся повернула камеру телефону на собаку. Бой лежав поруч і уважно слухав діалог.
– Ось. Привітайся, Бой.
– Бабусю, а чому він такий сумний?!

– Нормальний він, люба.
– Ні! Я ж знаю, який він нормальний! Бой!!! Що це ти там?!
Боєві здалося, що він почув рідний і знайомий голос. Він вильнув хвостом.

– Ладно, люба, мені час на дачу збиратися. Ви довго ще там?
– Мама хоче ще на два тижні залишитися.
– На два тижні?! – бабуся подивилася на Боя.

– Ну так. Нам тут добре! Ось би ще кільце знайти… Бой, хочеш кільце на нашийник?!
– Бувай, люба.

***
– Мамо, привіт! Ліза сказала, щось термінове?
– Так. Коли ви прилітаєте?
– Не знаю. Тут дуже добре. Може ще пару тижнів. А що?!
– Нічого! Бой нічого не їсть!

– Як це не їсть?!
– А ось так не їсть. Як ви поїхали, тільки спить і у вікно дивиться, а при найменшому шурхоті в під’їзді біжить до дверей і гавкає.
– Ви йому точно той корм даєте?!
– Та ніби-то картоплею сирою годуємо! Звісно, кормом!
– Блін.

– Ось тобі і блін. Він схуд, знаєш, як?!
– Ну-ка покажи?!
Бабуся показала сплячого Боя.
– Ось. Кістки та шкіра.
– Може, його до ветеринара?!

– До якого ветеринара?! Ти нормальна?! Він за вами сумує?! Вас вже місяць немає! Ви його так надовго ніколи не залишали!
– Мамо, давай так. Я запишу вас до ветеринара. Відведи його, будь ласка.
– Ну, добре.

***
– Мамо, привіт! Ну як сходили?
– Ох… Привіт. Сходили. Він ветеринара вкусив, коли той хотів його зважити. Я його втримати не змогла. Намордник довелося надягти, щоб узд зробити.
– Блін.

– Ось тобі і блін. Забився у кут і гарчить. Звідки сили взялися – не ясно.
– Ну, а лікар що сказав?
– Каже, кров треба здати. Зовні все нормально. Скоріше за все стрес у нього.
– Чому?
– Чому?! Ти ще питаєш???

– Мамо, не кричи! Ми теж на нервах.
– Ой, робіть, що хочете…

***
– Мамо, привіт. Чому так пізно?
– Мені здається, він ледь дихає.
– Як?! У нас літак вранці. Мамо, заспокойся. Не плач.
– Він кілька днів не їсть. Раніше хоч трошки…

Хтось із дітей ззаду запитав:
– Бабусю, а чому ти плачеш?
– Люба, Бою погано.
– Тато казав…. Ну ми ж завтра прилітаємо!
– Боюсь, що можна…

Раптово в камері телефону бабусі з’явилося обличчя дівчинки.
– Ні!!! Бабусю, піднеси екран телефона до нього, і ввімкни гучний зв’язок!
– Люба, він…
– Піднеси!!!!

Вона піднесла телефон до сплячої собаки.
– Бой, ти мене чуєш?! Ми завтра приїдемо! Я знаю, що ти на нас образився. Ти думаєш, що ми тебе забули! Бой, слухай мене!

Собака піднялася. Вона уважно слухала.
– Я теж ображаюся, але потім забуваю. Ну, а який сенс?! Всю життя прожити сумною і ображеною?
Зрозумій, Бой, ти – Зайцев! А Зайцеви, коли важко і страшно, не сумують. Бой Зайцев, ти думаєш, я не забула, як ти тоді на дурного ротвейлера кинувся, коли він на мене напав?

Ти його вдвічі менший був, але захистив мене! Постраждав тоді. І ти думаєш після цього, я тебе забула?!
Собака слабо вильнула хвостом.

– Бой Зайцев, я прошу тебе піти на кухню і з’їсти ці коричневі шматочки! Марш на кухню!
Собака повільно пішла на кухню і почала їсти корм зі своєї миски.

***
Коли вранці вони прилетіли, Бой простив їх. Але не одразу. Хвилин через п’ять. Спочатку відвернувся, пішов у свій куток, а потім кинувся всіх облизувати. Брудні же. З дороги.