Я вчинив так, як вважав за правильне

– Алло, Марічко, не можу довго говорити, тут Вітяня б’ють! – ці слова пробили її, ніби блискавка серед ночі. Марійка завмерла, пальці так зіпнули телефон, що аж побіліли. Серце калатало, немов скажене, а в жилах запалала пекуча лють. Вона навіть не встигла запитати – зв’язок перервався. Чоловік пішов увечері з другом у кнайпу випити після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.

Вона кинулася до дверей, схопила ключі та вилетіла на вулицю. Дзвонила Вітюсі, але він не відповідав. Тривога розривала груди – з кожним ударом серця вона чула, як щось страшне неминуче. Нарешті, їй вдалося додзвонитися до його друга.
– Якого биса ти його кинув?! – кричала вона в трубку, зуби стиснуті так, що аж боліли. – Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не в поліцію?!

Той мямлив щось про те, що злякався, що хотів, щоб вона знала. Його голос дрижав, і це лише розпалювало її лють.
– Ти встиг у куточок сховатися, так?! А мій чоловік там сам! Ти взагалі уявляєш, що коїш?! – вона не давала йому промовити й слова.

Марійка мчала туди, сподіваючись встигнути. Але коли добігла – нікого не було. Поліцейська машина вже забрала Вітюня, невідомо куди. Вона стояла посеред вулиці, роздавлена, ніби під валуном.

Наступного ранку вона пішла у відділок, де їй повідомили, що чоловіка затримали за «хуліганство». Якийсь перехожий викликав поліцію, повідомив про бійку. Але ніхто не бачив, що це були зловмисники, а не Вітянь з другом. Виглядало так, ніби вони самі почали.

Марійка ледь не вдарила кулаком по столу. Вона намагалася пояснити, що її чоловік – жертва, але поліцейські лише похитували головами. Друг Вітюня, якого вона так шукала минулої ночі, вже давно був вдома і спав, ніби нічого й не трапилося.

Весь день вона шукала свідків. І знайшла. Старий чоловік із кіоску підтвердив – бачив, як на Вітюня напали. Це розв’язало ситуацію.

Ввечері вона зустріла чоловіка біля відділку. Він був змучений, ніби після війни. Вона обняла його міцно, стискаючи, немов хотіла притиснути до себе назавжди. Але в душі клекотів гнів. Вона не могла пробачити тому другові його боягузтво. Вітюню пощастило – обійшлося.

Вітянь подзвонив другові:
– Як ти міг дивитися, як мене б’ють?
– Не знаю, Вітку, – той відповів. – Страх мене скрутив. Я хотів допомогти, але… не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Коли побачив їх – подумав лише про те, як самому сховатися. Це гидко, але… я зробив те, що вважав правильним.
– Зрозуміло, – Вітянь розірвав дзвінок, подумавши: «Нащо мені такий друг».

Потім той друг ще намагався пояснити, що боягузтво – не вибір, а вже як є. Він не пишається цим, але й змінитися не може. Все життя тікав від проблем, ховався від конфліктів. Ця ніч лише підтвердила його слабкість. Він запевняв – їхня дружба не повинна через це руйнуватися. Треба просто сходити ще раз у кнайпу, випити, «замиритися».

Але ніякі пояснення не допомогли. Вітянь більше не вважав його другом.