Я ВТРАТИЛА ШАНС НА ДОЛЮ

Я ПРОПУСТИЛА СВОЮ СУДЬБУ

Кажуть, що шукати кохання на роботі — справа невдала. А я й не шукала. Воно саме знайшло мене. І не в образі галантного колеги з чашкою кави і краваткою, а у вигляді мовчазного чоловіка на чорному «Мазда» в черзі за пальним. Я працювала на заправці.

Спершу він просто мовчки спостерігав. Потім почав посміхатися. А далі, як мені здавалося, вивчив мій графік і приїжджав тільки тоді, коли я була на зміні. Мене звали Олена. Мені було 33 роки. Я була тією ще дівчиною: платинова блондинка, зухвала, пряма, з характером, загостреним в чоловічому колективі. А він… він був інший. 42 роки, очі кольору лютневого неба, плечі — ніби міг знести ними стіни. І посмішка… Тепла, спокійна, трохи хлоп’яча.

Його звали Василь. Він жив у будинку поруч із заправкою, з сином і собакою на прізвисько Рокі. Син — від попереднього шлюбу. Дружина залишила обох. Він не працював. Був рантьє — отримував гроші з чотирьох квартир, які залишилися від бабусі, і просто жив. Подорожував, гуляв, відпочивав.

І ось, якось він під’їхав до колонки і сказав: «Поїхали, покажу тобі одне місто, у яке ти закохаєшся». А потім було інше місто. І ще одне. Ми пили пиво в напівпорожніх кафе, їздили в приморські готелі в несезон, ночували під шум хвиль, прогулювалися ринками в Львові, слухали джаз.

Я закохалась. Я просто розчинилася в ньому. Я, яка завжди трималася вільною і не вірила в шаблони, вже через три місяці жила у нього. Ми не оформлювали нічого, просто були разом.

Спочатку я говорила про дитину. Мріяла. Уявляла, як ми будемо гуляти втрьох: я, він і малюк. Але Василь був категоричний. Він сказав, що вже «відбув термін» батьківства і вдруге на це не підпишеться. І, головне, діти заважають свободі.

«Ти ж не зможеш полетіти в Одесу на вихідні з животом, Олена, а потім ще й з коляскою по бруківці. Це буде не життя, а полон». Він говорив це так спокійно, впевнено, що я, ніби під гіпнозом, сама почала боятися майбутньої дитини.

Так пройшли роки. Я стала перекисною служницею його безтурботного життя. Готувала, прасувала, купувала улюблені сирки, сміялася у потрібних місцях, а він… Він усе більше дивився футбол, ліниво гортай газету і казав, що я «та сама».

Його син підріс. Спочатку нехтував мною. Потім почав дивитися з цікавістю. А потім привів у дім дівчину — таку ж, як я була шість років тому. Молоду, яскраву, зі світлим волоссям. Вона залишалась ночувати у нас, сміялася з моїх жартів, називала мене «Олено».

Я дивилася на неї і все розуміла. Мені хотілося крикнути: «Біжи! Не пропусти своє життя, як я! Не розчиняйся, не втрачай голос, не закидай мрії. Ти ще можеш усе змінити!»

А я? Я вже не вірю. Мені 39. Дітей у мене немає. Роботу я залишила, друзів втратила, батьків втратила. Залишилася тільки я, Василь, Рокі і заржавіле кохання, яке давно стало чимось на зразок звички.

Він все ще не працює. Як і раніше збирає орендну плату з квартир, як і раніше п’є пиво щовечора. А я все так само ставлю перед ним тарілку з салатом і чекаю. Чекаю, щоб знову відчути, що ще не все втрачено. Але це самообман.

Іноді вночі, поки він спить, я виходжу на балкон і дивлюся на небо. І мені здається, що якщо дуже сильно захотіти, можна все змінити. Але пізно. Вже занадто пізно.