Я вважаю себе матір’ю свого старшого сина, хоч він і не рідний мені.

У невеликому селі, де всі знають одне одного, життя йде своїм звичним шляхом. Роботи тут замало, і більшість мешканців живуть зі свого господарства: хто вирощує овочі, хто займається рибальством або полюванням.

Наша родина не була винятком. Пів гектара городу й двадцять соток саду при гарному догляді могли не лише прогодувати нас, а й дати заробіток. Чоловік полюбляв рибалити, а я дбала про худобу й птицю. Ми з дитинства привчали дітей до праці: хто годував курей, хто полов грядки.

Поруч мешкала жінка на ім’я Марія. Її плюгавість вражала все село: дітей було більше за десяток. Але ні вона, ні її чоловік Іван не дуже дбали про них. Їхні землі стояли запущені, і навіть коли сусіди брали їх в оренду, швидко відмовлялися через надмірні вимоги господарів.

Головним заняттям Марії й Івана було жебракування. Сусіди з милосердя допомагали: хто давав відро картоплі, хто — яйця, м’ясо чи фрукти. Діти Марії часто приходили до нас, пропонуючи допомогу в господарстві за їжу. Я теж не відмовляла їм.

Особливо запам’ятався старший син Марії — Дмитро. Він завжди старався добре виконувати роботу й ніколи не йшов від нас голодний.

Одного разу Іван перебрав з горілкою та покинув цей світ, залишивши Марію з дітьми. Вона здавалася байдужою до них. Голова сільської ради викликав опіку, і дітей розподілили по інтернатах.

Дмитра теж забрали. Ми з чоловіком сильно прив’язалися до хлопця, і його відсутність була для нас важкою втратою. Я дізналася, де він перебуває, і почала відвідувати його кілька разів на місяць. Після довгих роздумів ми з чоловіком вирішили взяти Дмитра під опіку.

Хлопець знав нас, ми його, і з нашими дітьми він ладнав. Тож його поява в родині пройшла без проблем. Він став нам справжньою підмогою: як старший, ніколи не вивищувався, а завжди допомагав молодшим.

Час минав, діти виросли, закінчили школу, потім хто технікум, хто інститут, завели свої родини й роз’їхалися. Дмитро після технікуму також поїхав.

Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього гарна сім’я, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Дмитра завжди віє душевним теплом і вдячністю за нашу турботу. Я щаслива, що колись ми зважилися забрати його з інтернату.