Я вважала, що знайшла своє щастя…

Лена вже розраховувалася в касі, а Микола стояв осторонь. Коли вона почала розкладати продукти по пакетам, він і зовсім вийшов на вулицю. Дівчина підійшла до чоловіка, який саме курив.
— Миколо, візьми пакети, — попросила Лена, простягаючи йому два великі мішки.
Микола подивився на неї так, ніби вона змушувала щось протизаконне, і здивовано поцікавився:
— А ти що?
Лена зніяковіла. Що значить «ти що»? І навіщо це запитувати? Звичайно, чоловік завжди допомагає фізично. Та й якимсь чином неправильно, коли жінка п’не важкі торби, а мужчина поруч крутить хвоста.
— Миколо, вони ж важкі, — пояснила Лена.
— І що? — продовжував чинити опір Микола.
Він бачив, що дружина заводиться, але не хотів нести сумки з принципу. Швидко пішов уперед, знаючи, що вона не встигне. “Що значить «візьми сумки»! Що я, наймит?! Чи підкаблучник?! Я — чоловік! Сам вирішу, коли щось нести! Пусть сама таскає, не вмре!” — думав Микола. Ось таке в нього було настрій сьогодні — покерувати дружиною.
— Миколо, куди ти? Візьми ж пакети! — скрикнула йому вслід Лена, ледве стримуючи сльози.
Мішки справді були важкі. Микола знав це, адже сам накладав у кошик ту гору продуктів. До хати було недалеко, хвилин п’ять пішки. Та коли везеш неподібні тягарі, шлях здається нескінченним.
Лена йшла додому й мало не плакала. Сподівалася, що Микола жартує і ось-ось повернеться. Але ні, вона бачила, як він віддалявся все далі. Хотілося кинути ці пакети, але вона, немов у тумані, тягла їх далі.
Дійшовши до під’їзду, сіла на липу, не маючи сили йти. Хотілося ридати від образу й втоми, але вона стримувала сльози — соромно ж на вулиці. Та й проковтнути такий жорстокий вчинок не могла — він не лише образив, а й принизив її. А який уважний був до весілля… Та ладно б не розумів, а ж він зрозумів! І зробив це навмисно.
— Здоровенькі, Леночко! — голос сусідки вивів її з задуми.
— Здоровенькі були, бабусю Марусю, — відповіла Лена.
Бабуся Марія, вона ж Марія Федорівна, жила нижче й дружила з Лениною бабусею. Дівчина знала її з дитинства, як ще одну родичку. Після смерті бабусі, коли Лена зіткнулася з першими побутовими клопотами, сусідка завжди допомагала. Більше було нікому — мати Лени жила в іншому місті з новою родиною, батька ж вона й не пам’ятала. Тож єдиною рідною завжди була бабуся. А тепер бабуся Маруся.
Лена без вагань вирішила віддати всі продукти бабусі Марусі. Хай уже не даремно тягнула. Пенсія у Марії Федорівни маленька, і Ленка часто пригощала її смаколиками.
— Підемо, бабусю, я вас до хати проводжу, — сказала Лена, знову піднімаючи важкі мішки.
Піднявшись у квартиру бабусі, Лена залишила пакети там, сказавши, що це все – їй. Побачивши там сало, вареники, узвар і солодощі, які вона любила, але не могла собі дозволити, бабуся Маруся так розчулилася, що Лені навіть стало ніяково, бо рідко приносила гостинці. Поцілувавшись на прощання, Лена піднялася додому.
Щойно вона зайшла, чоловік вийшов їй назустріч із кухні, щось жуючи.
— А де мішки? — мов ні в чому не бувало, поцікавився Микола.
— Які мішки? — повторила його тон Лена. — Ті, що ти допоміг мені донести?
— Ой, та годі вже! — спробував пожартувати він. — Ти що, образилася, чи що?
— Ні, — спокійно відповіла Лена. — Я просто зробила висновки.
Микола насторожувався. Очікував крику, скандалу, сліз і докорів, а тут така рівність, що йому самому стало моторошно.
— І які ж це висновки?
— У мене нема чоловіка, — і зітхнувши додала: — Я гадала, що вийшла заміж, а виявилось, що вийшла за мишу
Микола ще спробував щось буркнути, але двері вже замкнулися перед його німим, як риба, обличчям.