Я виростила сина сама, сподівалася на його підтримку, а він став тягарем разом із дружиною

Сьогодні записую ці рядки, бо душі вже немає місця. Виростила сина сама, молилася, щоб став опорою, а тепер він із дружиною — наче камінь на шиї.

Жертвувала всім заради нього — без відпочинку, без власного життя. Мріяла, що колись він подякує, підтримає, стане чоловіком. Але доля сміялася: мій хлопчик виріс егоїстом.

Мене звати Оксана Петрівна, живу у невеличкому містечку на Волині. Син, Данило, завжди був лагідним — слухався, допомагав, вчився. Працювала вдвічі, щоб його одягати, годувати, навчати. Та після школи все змінилося.

«Мамо, університет — не для мене», — сказав він і пішов до армії. Чекала, що служба змінить його, але він повернувся ще гіршим. Не хотів ні працювати, ні вчитись. «Знайду щось легке», — бурчав, а сам валявся на дивані. Половину року годувала його своєю пенсією, хоча грошей ледве вистачало.

А потім він привів додому Тетяну. Дівчина, двадцять років, мрії — нуль, руки — ні до чого. Поселилися в мене. Квартирка маленька, а тепер ще й їхній безлад. Говорила їм: приберіть, знайдіть роботу. У відповідь — злість. «Самостійні вже», — огризалися.

Одного разу вибухнула. «Годі! — крикнула. — Не можу годувати вас обох! До кінця місяця — геть із мого дому!» Данило насупився, Тетяна скривилася, але нічого не сказали. Але ж боюся: а раптом не підуть? Що тоді робити з власною дитиною?

Рвусь на частини: люблю його, але як терпіти таке? Він — моя кров, а поводиться, наче я йому чужа. Тетяна лише підливає олії у вогонь — сидить на шиї, нічого не робить, а ще й носить задирку.

Що робити? Вигнати — втратити сина. Залишити — знищити себе. Дивлюсь на нього, шукаю в його очах того малого хлопчика… але бачу лише чужинця. Надія згасла. Тепер я біля прірви — чи вистачить сміливості зробити крок?

Хай іще хтось почує: материнство — це не лише радість. Іноді — це біль, з яким ти залишаєшся наодинці.