Я витривалий до жахів, але цього не очікував!

Я людина, загартована різними жахами і пригодами, але до такого, певно, мене життя не готувало.

Захворіла моя собачка, Ласка.
Ну, як захворіла… Перепоїлася всяким різним.

Де це маленьке, всього п’ятнадцатисантиметрове створіння ховає шість додаткових шлунків, я не знаю. Вона вимагає їжу з відчайдушністю, властивою лише професійним сиротам, і ніколи не може насититися.
Ми, звісно, ведемося на це і годуємо щедро. Як дурні, правду кажучи. Люблячі дурні. Дуже жалісливі.

А як можна не жаліти? У неї очі, як у тій пісні, яку тато привіз з експедиції в Монголії і співав мені на ніч замість колискової: “А я сидів і горько плакав, що мало їв і багато (перепрошую) какал”.
Дивиться вона на мене кожного разу, як востаннє. Як не дати собачці шматочок манго або рибки?
Добре, що ще не п’є. Навіть не знаю, як би ми з нею справлялися в такій ситуації.

Отже, сталося так, що Ласка знову наїлася до відказу і раптом почала вмирати. Різко, одразу. Ось тільки це була веселенька собачка, а зараз вже вмираюча лебідка – шия скручена, вмикайте, мої дорогі, Сен-Санса.
Ми почали панікувати, шукати кліщів, засунули термометр під хвіст. Але термометр наша маленька красуня зламала остаточно. Закотила очі, попрощалася з нами і ліг умирати.

Таксі, затори, прощальні сльози. Найкращий ветеринар у всесвіті.
Коли вона була здорова і надоїдала своїм нестримним апетитом, думалося: “Зачем я взяла на себе цю тваринну відповідальність, проклята, поверну її в притулок і все, душу мені з’їла!”. А коли почала вмирати, так: “Ласенька моя маленька, як я без тебе тепер?”.
Доїхали. Ветеринар сказав сакраментальне: “Холод, голод і спокій!”. Сутки без води і їжі, потім потроху поїти, зробив їй якісь уколи, знову засунув термометр у те ж місце.

Трохи заспокоїв нас і відправив додому.

Через годину після уколів створіння усміхнулося, Сен-Санса вимкнули, а в очах загорівся той самий ненаситний вогонь. Хочу їсти! Пити! Дайте! Зараз помру, негідники!

Місце на підлозі, де стояли її миски, вилизала до блиску. Під столом натрапила на якусь випадкову кришку і ганяла її по дому до ранку, сподіваючись, що туди щось закинуть з їжі.
Але ні. Ми були незламні.
Страшне сталося, коли згадали, що вдома ще є кішка, якій теж треба поїсти і попити.

Боже… Двері, які ми з чоловіком тримали разом своєю потужною силою, коли кішка їла, тряслися, ніби з того боку, де стояла маленька собачка, розбили стінобитним знаряддям. Але ми тримали оборону з усіх сил і відстояли позицію.

До ранку ми жили в тривозі і жаху, бо Ласка своїми лапками-запитаннями тричі намагалася відкрити холодильник.

Вона стогнала і хрипіла від старання так, що ми разів десять засумнівалися в її хворобі.
Потім це нещасне створіння сіла на підлозі, прямо навпроти моєї голови, і гіпнотизувала мене укоризненим поглядом до шести ранку, не даючи спати.

Зранку я прийняла рішення, що вся сім’я не буде їсти, поки ветеринар не дасть сигнал, бо навіть при вигляді чашки кави собака починала стрибати чуть не до рівня обличчя. Не мого, на жаль. Іллі. А хлопець, вибачте, вже 192 сантиметри і йому ще жити…

В обід я здала позиції і потайки підкралася до холодильника. Безшумно, одним ривком відкрила банку зеленого горошку, зачерпнула ложкою, але рука затремтіла, і дві горошини, не дійшовши до рота, впали мені на тапок.
Люди добрі… Я чуть не втратила ногу… Люди добрі… Ця маленька ненаситна тварина всмоктала в себе ці горошини разом з кроликовим помпоном, який так прикрашав моє домашнє взуття…

А попереду ще тиждень дієтичних вправ.
Як нам жити і куди бігти, я просто не знаю. Пишу з ванної кімнати, замкнувшись. Якщо що – не згадуйте лихом.

Думаю, мого тіла їй вистачить максимум на три дні.
А потім? Страшно подумати…