Як я відучила свекруху від незваних візитів: несподівана помста

Коли я вийшла заміж за Олега, думала, що найгірше позаду — весілля, переїзд, звикання до нового життя. Та й гадки не мала, що найважче в нашому шлюбі буде не побут, не рахунки й не розбіжності в характері, а його матір — Віра Миколаївна. Жінка, яка вважала своїм обов’язком щодня нагадувати, що вона — головна людина в житті свого сина.

Спочатку все виглядало майже невинно: вона заходила до нас у квартиру у Вінниці «на хвилинку», принести борщу, передати домашні вареники, розповісти, як їй не спалося вночі. Але «хвилинка» розтягувалася на години, а візити з пари разів на тиждень перетворилися на щоденний обов’язок. Я чула дзвінок у двері — і знала: спокій скінчився, Віра Миколаївна прийшла перевірити, чим я дихаю.

Вона не ображала мене прямо. Навпаки — сипала компліментами, та з такою наполегливістю, що це почало нагадувати знущання. «Ой, Оленка так смачно готує! Прямо наречена — мрія!» — говорила вона при кожній нагоді, особливо коли були гості. А потім додавала: «Хоча, звісно, у мене борщ завжди був смачніший… Ну нічого, навчиться».

Мене бісило не це. А те, що вона приходила без попередження. Просто прокидалася вранці, сідала на маршрутку, їхала через півміста — і опинялася біля наших дверей. Часто, до речі, саме тоді, коли у нас були гості. І тоді Віра Миколаївна починала свої театральні вистави. То раптом хапалася за серце й скаржилася, що я не налила їй чаю. То влаштовувала «розбір польотів», чому рушники не того кольору висять у ванній. Усе це — на очах у моїх подруг чи батьків.

Та найобурливіше сталося одного разу, коли я повернулася з роботи, а вона дістала з шафи всі мої комплекти нижньої білизни й з беземоційним виглядом показала, як «правильно їх прати». Тоді мені стало так соромно, як не було навіть у підлітковому віці. Хотілося провалитися крізь землю. Але я мовчала — Олег забороняв сперечатися з матір’ю, запевняючи, що вона робить усе «з великої любові».

— Вона піклується! — твердив він. — Мама тільки добре про тебе говорить. Тобі ж і ображатися на неї?
— Добре?! Ти чуєш лише половину. Ти не бачиш, як вона поводиться, коли тебе немає поруч.

Ми з Олегом прожили разом лише рік, але за цей час я відчувала, ніби постаріла на десяток років. Сварки, дратівливість, втома. Я дуже любила свого чоловіка, тому навіть думки про розлучення не допускала. Але мовчати більше не могла.

І раптом сталося диво: Віра Миколаївна закохалася. У свої шістдесят вона познайомилася з удовцем, почала з ним зустрічатися, і її як не бувало в нашій квартирі. Мені було ніяково навіть собі зізнатися, як я тішилася цій передишці. Та довго вона не тривала.

Незабаром Віра Миколаївна повідомила, що виходить заміж. Мої почуття були складними: з одного боку — полегшення, з іншого — гіркота, що вона влаштовує своє життя, а я досі ходжу навшпиньки у власній квартирі. І тоді мені спала на думку ідея — якщо вона так любила вриватися до мене в гості без запрошення, я відплачу їй тим самим.

І ось настав день, коли в неї вдома був її наречений. Я подзвонила у двері. Віра відчинила, і поки вона встигла щось сказати, я вже пройшла в квартиру, ніби це — мій другий дім.

— Добрий день, Віро Миколаївно, як же у вас затишно! А ви знаєте, у вас такі фіранки — просто чудо. Треба б і мені такі купити. А де ви берете такі чудові мийні засоби? Тут так блищить, я навіть збентежилася, — зі штучною солодкістю балакала я, переходячи з кімнати в кімнату.

Я поводилася точно так, як вона у нас: без стуку заходила у спальню, перевіряла, чим пахне з кухні, поправляла подушки на дивані. І, звісно, у в— А ще треба частіше заходити, адже ви мене так рідко запрошуєте, а я вас просто обожнюю! — додала я з грайливим блиском в очах, бачачи, як її вії нервово тріпочуть.