Як я за три години поставила п’ять смертельних діагнозів своїй собаці: зневірилася, оплакала, попрощалася

Анна за три години встигла поставити своєму собаці п’ять смертельних діагнозів, посивіти, оплакати, поховати… А потім відчинилася ветеринарна клініка. Історія із щасливим кінцем.

Гектор розбудив мене серед ночі пронизливим виттям. Треба сказати, що у доберманів іноді трапляються легкі напади співочих здібностей. Матусині вокалісти можуть заспівати ля-бемоль о третій ночі просто так, від нудьги. Хоча частіше від шлункових розладів, звісно. А ця штука взагалі особливість породи.

Тому я не дуже здивувалася звукам собачої арії та, досі перебуваючи у стані напівсну, почала автоматично одягати спортивний костюм. “Ідемо, йдемо, не плач” — сказала я, відкриваючи праве око.

І жахнулася.

Картина, що постала переді мною, більше нагадувала екранізацію бюджету фільму жахів — на мене дивилася паща, залита білою піною.

Піна була всюди: на підлозі, килимах, диванах.

Сказ! Спочатку подумала я, хоча собака була вакцинована. Але вакцина точно була прострочена — подумала я згодом. Адже ніщо не може стати на шляху аниної параної.

Далі у мене йшли — пироплазмоз (хвороба, викликана укусом кліща) та отруєння щурячою отрутою.

Від кліщів Гектора обробляли, а звідки в моїй уяві взялася отрута, взагалі незрозуміло. Але до ранку ми дожити не планували.

У стані повної відчаю я диктувала чудовій ветеринарці Олені симптоми наближення смерті.

Олена, прокинувшись, перейнялася моїми риданнями настільки, що відправила нас до клініки на іншому кінці міста. Тому, що згідно з моїми описами, її кабінет просто не впорається. Там немає сучасного обладнання для таких жахливих випадків.

Не треба й казати, що на відкриття клініки я чекала вже на корвалолі. Періодично витираючи агонію піни з пащі, я думала, як доставити п’ятдесятикілограмового вмираючого собаку до машини.

На здивування Гектор пішов сам. Приїхали ми дуже швидко. Прошу вибачення у поста патрульної поліції, повз якого ми пролетіли, як вітер.

На вході в клініку нас чекала бригада в рукавичках із скальпелями. Жартую, але було помітно, що до нашого приїзду готувались. Чутки про добермана зі сказом, пироплазмозом та вкусом чорної мамби дійшли раніше за нас.

Прийом тривав п’ятнадцять секунд. Десять з них ми вмовляли Гектора “відкрити ротик”. Протягом інших п’яти, ветеринар Ірина з віртуозністю фокусника витягла з собачої пащі шматочок дерева.

Заноза.

Гриз ту гілочку, бобер нещасний.

Зі страшним діагнозом “стороннє тіло в ротовій порожнині” нас відпустили.

І поки я відмивала підлогу від піни та корвалолу, доберман заснув із головою на журнальному столику. Втомився, смертельно хворий 😊.