Як я “змусив” тещу покинути дім, не сказавши ані слова проти

Як я “вижив” тещу з дому, не сказавши й слова

Коли я одружився з Оленою, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла в наші справи, не читала нотацій, не роздавала безкінечних порад, як це роблять багато «свекрух». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та іноді навіть кумедною у своєму старомодному світогляді. Здавалося б — ідеальна теща. Та, як то кажуть, у бочці меду є й ложка дьогтю…

Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися до неї по вихідних, пили чай із паляницями, слухали оповіді з минулого. І все йшло, як заведено, поки в нас з Оленою не народився син — Данило. Тоді й почалося. Спочатку бабуся стала приїжджати раз на тиждень. Потім — через день. А згодом і взагалі залишилася у нас.

Звісно, з поваги ми нічого не казали. Зрештою, допомога по господарству — не зайве, особливо коли вдома дитина. Дружина повернулася на роботу, а мати вже тут — борщ на плиті, підлоги вимиті, білизна постирана, дитина сита й щаслива. Здавалося б — мрія. Та ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Бо теща, не питаючи, залишалася у нас на тиждень, потім на два. Потім поїхала до себе «лише речі забрати» — і знову у нас.

Вона жила з нами, як господиня: робила перестановки, ховала мої улюблені чашки, пекла пампушки, коли я хотів просто яєчню. Ми перестали відчувати себе у власній хаті. Я натякав дружині, мовляв, може, мама трохи відпочине вдома, але Олена відмахувалася: «Ну як ти скажеш, їй самотньо, невже шкода трохи терпіння?»

І я терпів. До того дня, поки випадок не підказав мені геніальний вихід.

Данилові тоді було два роки. Одного разу він підійшов до мене перед сном і сказав, що боїться темряви. «Тату, у темряві живе Бука…» — прошепотів він перелякано. Я, як міг, намагався його заспокоїти. «Сину, якщо тобі страшно — просто смійся. Сміх лякає всіх Буків. Ти смієшся, а вони тікають!» — випалив я, не заглиблюючись. Данило кивнув і пішов спати.

Та ось через кілька ночей, о третій годині ранку, я чую, як мій син йде коридором… і регоче. Гучно. Жахливо. Щиро. Регіт лунає на всю хату. Я ледве не впав з ліжка, але зрозумів — він іде у туалет, «жартує» над Букою. Наступного ранку — те саме. І так — ніч за ніччю. Нам, дорослим, це навіть кумедно. Але не тещі.

Через кілька днів вона підійшла до мене, вся напружена, і заявила:
— Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась нечисть, якісь істоти! Дитина регоче вночі, ніби хтось через нього говорить! Мені це все не по душі! Я поїду до себе. А якщо й приїду — то лише вдень. І лише якщо ви оч— І лише якщо ви очните цей дім від нечистої сили.