«Як моя квартира перейшла до невістки з новим обранцем, а я стала жити в орендованій оселі»

Щоденник:

Я дозволила синові з родиною пожити в мене. А тепер сама ючу на орендованій квартирі, поки в моїй оселі мешкає колишня невістка з іншим чоловіком…

На останній нараді директор навіть не намагався бути ввічливим: «Порад у мене дві — або шукайте роботу, або моліться на диво», — розповіла Марійка, втомлено кидаючи сумку біля столу. — Я все розумію… тільки де зараз ту роботу знайти?

У кабінет вона увійшла з кам’яним обличчям. Усередині вже давно стискалося від тривоги. Справи фірми йшли на дно — це було очевидно, але все ж сподівалася, що якось, може, викрутяться. А тут — вирок. Марійці робота була необхідна, як повітря: двоє дітей, аліментів — нуль, батьки — літні люди, яким більше потрібна допомога, ніж вони можуть її дати.

Резюме вона розсилала, як на конвеєрі, знайомих обдзвонювала, інтернет шерстила день і ніч. Іноди сміялася разом із колегами: «Наші думки на роботі — лише про те, де ще попрацювати». Хтось встиг уже влаштуватися, хтось пішов у нікуди.

— Якщо зовсім притисне — іди до нас у гіпермаркет, — кивнула їй знайома із сусіднього відділу. — Зарплата нормальна, графік гнучкий. Я замолю словечко.

Раніше такі пропозиції викликали в Марійки тугу й жах. Зараз — хоч якийсь варіант. Хоч щось.

Важкі думи перервав схлип. Марійка обернулася: біля вікна стояла Надія Василівна — бухгалтер із величезним стажем, літня, стримана, майже ніколи не скаржна.

— Надіє Василівно, що з вами? — Марійка схопилася. — Ви через скорочення? Та ви ж уже на пенсії, вам хвилюватися менше за всіх. Я чаю поставлю, у мене млинці лишилися. Посидимо, поговоримо.

— Відпочивати мені, мабуть, під мостом доведеться, — гірко зітхнула жінка.

— Як під мостом? У вас же квартира, син дорослий, ви з ним не живете…

— Квартира є, тільки не для мене. Я тепер на орендованій. Дванадцять тисяч на місяць — і це ще пощастило.

Виявилося, що у Надії Василівни дійсно була двокімнатна, яку вона з сином приватизувала ще років двадцять тому. Після його весілля пустила молодих до себе, а далі — все завертілося. Невістка була вагітна, прописали її, потім — дитину. Свекруха терпіла, скандали, крики, синові немало де було ночувати — тікав до друзів. Все звалювали на гормони невістки, на «перехідний вік» у родині.

А через рік — друга вагітність.

— Я не витримала. З’їхала, — зітхнула Надія Василівна. — Зняла однушку. Думала — на час.

Але «час» тягнувся роками. На Новий рік прийшла з подарунками — а там на дверях у під’їзді список боржників. За її квартиру. Борг — більше ста тисяч.

— А чого це ми платити маємо? — здивувалася невістка. — Квартира ваша, ось ви і платіть!

Син лише розвів руками. «Грошей нема», — сказав. Усе, що було відклаВона стояла там, обіймаючи себе за плечі, і думала: як же склалося так, що власний син обрав спокій замість її щастя.