«Як моя золовка влаштувала скандал на моєму ювілеї, щоб уникнути повернення боргу»

Сьогодні, перебираючи старі записи в щоденнику, натрапив на історію, яка досі викликає гірку посмішку. Мій тридцять п’ятий день народження мало би пройти тихо, без зайвої метушні. Та доля, як завжди, вміє перетворювати кожну дату на справжній спектакль.

За місяць до свята подзвонила Оксана — дружинина сестра, з якою у нас завжди були напружені стосунки.

— Де святкуватимеш? — запитала вона так, наче вже готувалася до подорожі.

— Ще не вирішила, — незграбно відповів я.

— О, значить, гроші є! Позич нам з Ігорем п’ять тисяч гривень. Дуже потрібно, поверну за два тижні, — умовляла вона тим жалісливим тоном, від якого у мене завжди мороз по шкірі.

Я не люблю позичати. Особливо таким, як Оксана. Починаючи від нашого знайомства, вона постійно шукала приводу взяти в мене гроші — то на дитячі речі, то на ремонт, то на нібито зламану техніку. Завжди відмовляв — ввічливо, але рішуче. Але цього разу…

— У дітей температура, потрібні ліки, — добила мене «святим» аргументом.

Здався. Переказав гроші. Два тижні — мовчання. Місяць — жодного слова. Тоді подумав: нападну на ювілеї.

Святкували в затишному кафе. Гуляли, сміялися, але я не міг розслабитися. Оксана з чоловіком прийшли, балакали, їли, немов нічого й не траплялося.

— Я позичив твоїй сестрі п’ять тисяч на ліки, — шепнув дружині, коли вона зауважила мою напругу.

— Не поверне, — коротко відповіла вона. — Вона мені вже п’ять років має три тисячі. Знаю її.

Та все ж вирішив поговорити.

— Оксано, привіт. Дякую, що прийшли. Хотів би згадати… — почав я обережно.

— Все просто чудово! — перебила вона, цілуючи мене в щоку. — Їжа божественна, особливо салат з кукурузою — даси рецепт?

— Я про інше. Ти позичала в мене гроші…

Оксана засміялася:

— Ой, п’ять тисяч? Коли це я в тебе брала? Ти ж завжди відмовляв.

— Я переказав тобі на карту. Можу показати переказ, — відповів я, почуваючи, як обличчя палає.

Вона зблідла, але швидко взяла себе в руки.

— Ах, так… Було. Тільки я не запам’ятовую зайве.

— Ти обіцяла повернути за два тижні. Пройшов місяць…

І тут почалося.

— У тебе совість є?! — вигукнула вона так, що всі озирнулися. — У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вимагаєш! Звісно, тобі не зрозуміти, у тебе ж дітей немає!

Мене ніби підколотило. Оксана йшла в наступ.

— А подарунок? Ми купили тобі подарунок! На ті ж п’ять тисяч! Просто забули вдома. То ж у нас квит! Не чекав від тебе такої жадібності!

— Який подарунок? Нічого ви не дарували, — пробурчав я.

— Забули! Але він є! — гаркнула Оксана. — Все, ми пішли! Ігор, йдемо! Тут нас не поважають!

Її чоловік допав курча, витер губи рукавом і мовчки пішов за нею.

Пізніше до мене підійшла теща, Надія Петрівна. Взяла під руку й тихо сказала:

— Сам винен, що дав. Я своїй доньці не позичаю. Якщо й даю — знаю, що не поверне. Твої п’ять тисяч пішли на кулон, що в неї на шиї.

— А подарунка ж не було…

— Брехня. Вважай — урок. Ще й дешево відбувся, — підморгнула вона.

Оксана перестала з нами спілкуватися. Минуло вісім місяців. Ні дзвінка, ні повідомлення. А потім — раптовий дзвінок:

— Я думала, ви хоча б гроші надішлете на день народження! — почулося в трубці.

— А тобі не надійшло? — здивувався я. — Переглянь минулий жовтень. П’ять тисяч.

— Дуже смішно! — прошипіла вона й кинула слухавку.

Більше не спілкувалися. Зустрілися лише через п’ять років — на похоронах Надії Петрівни. Пізніше продали її квартиру, поділили кошти. І з тих пір ніхто з нас першим не дзвонить.

Щиро кажучи — стало набагато легше.