Як один кулон змінив долю: як дружина повернула чоловіка до життя

Один намисто змінив усе: як дружина повернула чоловіка до життя

— Коханий, сьогодні заїду до Софійки, — промовила Оксана, швидко поправляючи коси перед дзеркалом. — Ми з нею сто років не бачились.

— Звичайно, — кивнув Богдан. — Гарного тобі вечора.

Оксана пішла, і в хаті запанувала звична тиша. Богдан, радий рідкій нагоді спокійно посидіти за комп’ютером, поринув у гру. Та невдовзі його відволік дзвінок телефону.

— Привіт, друже! — на тому кінці дроту почувся голос Тараса, старого приятеля Богдана. — Їду до тебе! Дружини вдома нема. До речі, щойно бачив її біля свого офісу…

Богдан завмер, тримаючи трубку в руці. Він механічно перепитав:

— Біля офісу?.. Ти певен? Вона ж до Софійки поїхала.

— Точно бачив, — підтвердив Тарас. — Вийшла з ювелірного магазину, з якоюсь пакованою коробкою. Сіла в машину та поїхала. Я б свою Оксану з ким завгодно сплутав, але твою — ніколи.

Богдан відчув, як щось важке осіло в грудях. Він безмежно довіряв Оксані. За п’ять років шлюбу вони жодного разу серйозно не посварились, їхні стосунки були взірцем для друзів і знайомих. Але зараз…

Коли Тарас приїхав, Богдан усе ще ламав голову над почутим.

— Ну що, ходімо вже! — Тарас поставив на стіл пакет із пивом.

— Почекай… Ти певен, що це була Оксана? — наполегливо запитав Богдан.

— Певен. Вона була вся така радісна, з коробкою… Подарунок, чи що? Ти їй щось купив?

— Ні, — хрипко відповів Богдан.

У голові вихром крутились думки. «Невже в неї є хтось?» — запитував він себе. Він вирішив подзвонити Оксані.

— Привіт, рідненька. Де в нас великі склянки? Тарас прийшов, а я не можу знайти… — сказав він навмисно весело.

— У шафі, праворуч, — відповіла Оксана. — Ми тут із Софійкою приміряємо її покупки. Усе гаразд.

З телефонної трубки почувся голос Софійки, підтверджуючи слова Оксани.

Богдан із полегшенням зітхнув. Напевно, Тарас помилився.

Оксана повернулась додому пізно вночі. Пахла парфумами і чимось ще — ледь вловимим ароматом нового.

— Як посиділи? — запитав Богдан.

— Чудово, — усміхнулась Оксана, цілуючи його в щоку. — Приміряли її нові речі. Вона ще в клуб запрошувала, але я без тебе не пішла.

На душі у Богдана стало легше. Він вирішив більше не мучити себе марними підозрами.

Зранку Богдан, як завжди, приготував сніданок. Він не працював вже півроку, шукав підходяще місце — і радував Оксану дрібними турботами. Він подав їй сніданок у ліжко, з гордістю спостерігаючи, як вона посміхається.

Та раптом Оксана, подякувавши йому, додала:

— Ти б роботу все ж таки знайшов… Скільки можна сидіти у мене на шиї?

Слова обпекли. Богдан хотів щось відповісти, але в цю мить його погляд впав на її шию — там сяяло маленьке намисто у формі серця, якого раніше у неї не було.

— Звідки прикраса? — хрипко запитав він.

— Подарунок, — легко відповіла Оксана. — Сама собі купила. З премії.

Але сумніви вже пустили коріння в серці Богдана. І, попри запевнБогдан усміхнувся, та в його очах вже блищала рішучість знову відчути себе справжнім господарем свого життя.