«Як син з сім’єю ледь не виселили матір з її квартири»

Галині Степанівні було шістдесят п’ять, і більшість свого життя вона прожила сама, виховуючи двох дітей — Соломію та Дмитра. Чоловік загинув, коли молодшому виповнилося лише чотири роки, і з того часу жінка стала для них і матір’ю, і батьком одночасно. Працювала на знос, не шкодуючи себе, аби тільки діти мали все необхідне, закінчили добрі школи, вступили до університетів і колись знайшли щасливе, самостійне життя.

Здавалося, все йде за планом. Соломія подорослішала, вийшла заміж, переїхала до іншого міста. Син Дмитро — розумний, освічений, отримав диплом, але дорослішати не поспішав. Після університету він продовжував жити з матір’ю, пояснюючи це маленькою зарплатою й тимчасовими труднощами. Галина Степанівна терпіла. Вірила — ось-ось він стане на ноги, почне кар’єру, заведе сім’ю і з’їде.

І одного разу це майже сталось. Дмитро оголосив, що збирається одружитися з Оленою — жінкою на десять років старшою за нього. Галина не втручалася — нехай живе, нехай пробує. Вона сподівалася: після весілля молоді виїдуть, почнуть життя в орендованій хаті, хоч би й скромній. Але вийшло все навпаки.

Спочатку Олена стала частіше ночувати у них, потім привезла кілька сумок з речами й, нічого не сказавши, остаточно переїхала. Галина Степанівна відчувала, як втрачає контроль над власним життям — і над власним домом.

Найдивніше почалося трохи згодом. Виявилося, що в Олени є десятирічний син, про який ніхто матері й не згадував. І одного дня, без попередження, жінка привела хлопчика в квартиру. «Він тепер житиме з нами», — з усмішкою сказала вона, наче йшлося про нову скатертину, а не про кардинальну зміну умов життя літньої жінки.

Але найболючішим стало те, що Дмитро без вагань заявив матері: «Мамо, тобі доведеться переїхати на кухню. Синові потрібен власний простір. Ми займемо обидві кімнати». І це він говорив жінці, яка його виростила, віддавши йому все своє життя, усі сили, всю свою молодість.

У Галини Степанівни все обірвалося всередині. Її не спитали. Не дали вибору. Просто поставили перед фактом. І все це — під дахом, який вона купила, зберегла, оплачувала все життя. А тепер, виходить, у ньому для неї — місця не лишилося.

Далі — гірше. Дмитро втратив роботу. Грошей у домі зовсім не стало. Усі витрати — їжа, комунальні, ліки — лягли на плечі Галини Степанівни та її мізерної пенсії. При цьому ні син, ні невістка, ні навіть її дитина не вважали за потрібне допомогти по господарству чи влаштуватися хоч на якусь роботу. Вони просто існували. Прокидалися обіді, цілими днями дивилися телевізор, а ввечері вимагали вечерю. Мовчки, як щось належне.

Стара жінка терпіла. Мовчала. Ковтала образІ одного дня Галина Степанівна глянула у вікно, де золоте осіннє сонце обіймало дерева, і зрозуміла — тепер вона зможе дихати вільно.