Як тільки я здобула особисте щастя, донька назвала мене божевільною і заборонила бачитися з онучкою

Як тільки у мене нарешті з’явилося особисте життя, донька назвала мене божевільною й заборонила бачитися з онукою.

Усе своє життя я віддала доньці, а потім — онуці. Але, здається, мої рідні забули, що й я маю право на власне щастя, не обмежене лише ними. Я вийшла заміж дуже молодою — у двадцять один. Мій чоловік, Олег, був тихою, спокійною людиною, працьовитим до кісток. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на кілька тижнів — нібито додатковий заробіток, перевезення вантажу до іншого міста.

Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що сталося під час тієї поїздки. Просто одного дня мені подзвонили й повідомили, що Олега більше немає. Я залишилася сама з дворічною донечкою на руках, у повній самоті. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити й як прогодувати дитину.

На щастя, після Олега нам з донькою дісталася його однокімнатна квартира. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. Я за освітою вчителька, і спочатку намагалася працювати репетитором вдома, але займатися з учнями, коли поряд бігає й капризничає дитина, було майже неможливо.

Я не могла влаштуватися на нормальну роботу через маленьку Соломію. Як залишити дворічну дитину одну на цілий день? Мама приїхала одного разу, побачила мою розпач — і забрала Сонечку до себе. Майже два роки вона жила у бабусі й дідуся, а я працювала без вихідних. Вчителювала у школі, брала підробітки, вела індивідуальні заняття.

На вихідних я їздила до доньки. Кожний прощальний поцілунок розривав мені серце. Потім була черга до дитсадка — я переживала, що доведеться знову сидіти на лікарняних, але, на щастя, донька росла здоровою і мало хворіла. З часом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім університет.

Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, спідниця, блузка. Майже ніколи не працювала в одному місці — завжди два, а то й три. Але коли Соломія закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула вільно. І водночас відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.

Я більше не мусила хапатися за будь-які підробітки. Організм уже почав здавати, а з друзів у мене залишився лише кіт. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не було в її планах. Я почувалася покинутою. Усе змінилося з народженням моєї онуки Марійки.

За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Тараса. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе лежало на мені. А потім, коли Соломія вийшла на роботу, я повністю взяла на себе догляд за маленькою. Але не скаржилася — навпаки, я знову почувалася потрібною.

Цього року Марійка пішла до школи. Після занять я забирала її до себе, годувала, робила домашнє завдання, гуляли в парку чи ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Іваном. Він теж гуляв з онукою. Ми розговорилися. Іван рано овдовів, як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати дівчинку.

Коли я пізнала Івана, ні на що не сподівалася. Жодного разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — маленька дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Іван нагадав мені, що я все ще жінка.

Перше повідомлення від нього із запрошенням зустрітися наодинці стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на фестивалі, виставки. Я знову відчула смак життя.

Але, на жаль, моя донька сприйняла це із неприязню. Все почалося зі звичайного дзвінка в суботу вранці:

— Мамо, ми зараз приїдемо з Марійкою, посидиш із нею на вихідних?

— Пробач, рідненька, але в мене вже плани. Нас немає у місті. Наступного разу скажи заздалегідь — обов’язково посиджу.

Соломія невдоволено хмикнула й поклала трубку. У понеділок ми з Іваном повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена сил. Навіть Марійка помітила, як у мене сяють очі. Усе було спокійно аж до п’ятниці, доки не пролунав новий дзвінок:

— Нас запросили друзі, можна я залишу Марійку?

— Ми ж домовилися — попереджати завгодно. У мене все розплановано.

— Знову ти шастаєш із своїм Іваном?! Він тобі зовсім одурманив голову! — скрикнула вона.

— Сонечко, ти що несеш? — намагалася я заспокоїти її.

— Ти зовсім забула про Марійку! Казала ж раніше, що тобі не треба особисте щастя. А тепер що? Усе змінилося?

— Так, змінилося! Я знову жива. Хотіла б, щоб ти мене зрозуміла — як жінка жінку.

— А Марійка як має тебе зрозуміти? Ти її проміняла на якогось чоловіка?!

— Ти що несеш?! Я як і раніше з нею більшу частину часу. Просто вибач заЯ лише хочу, щоб моя донька одного дня зрозуміла, що любов — це не обрахунок, і що мати теж має право на щастя.