– Як ти думаєш, що чекає на нас після життя? – запитав сусід по палаті, відриваючись від смартфона.

– Як ти думаєш, там, на тому світі, щось є? – запитав мене сусід по палаті, відірвавшись від смартфона.
Я ледь не вдавився ранковим чаєм – за добу, що тут знаходжуся, вперше почув його голос. Навіть імені свого він не потрудився назвати під час знайомства – просто кивнув, коли я представився, і знову занурився у смартфон. На мої запитання він або крутив головою, значить “ні”, або ствердно кивав. Іноді просто дивився на мене здивованим поглядом, від чого я почувався ніяково, наче зачепив недоречну тему. Отже, я вирішив, що його стан не дозволяє вести змістовну розмову, та й виглядав він не дуже. І раптом – заговорив!
Оставивши чашку з теплим чаєм у сторону, я зібрався з думками:
– Двісті тисяч років існує розумна людина. І весь цей час вона не заперечує існування загробного світу, навпаки, всі земне життя готується до переходу в нього. Не на порожньому місці виникли ці вірування? Ймовірно, щось є. Хай і не в тій формі, що ми уявляємо собі, але – можливо…
Сусід зітхнув і знову уставився в екран смартфона. Сьогодні він не снідав – йому не можна. Сьогодні його оперують.
– Двісті тисяч років! – усміхнувся він. – Скільки ж людей за цей час пішло туди! І ніхто не повернувся.
Я невизначено знизав плечима – не хотілося занурюватися в теорії реінкарнації, сансари, тим більше, що мої знання в цій області мізерні, а доказати що-небудь у такому випадку або спростувати – так само легко, як і неможливо. Замість цього я приліг на ліжко і став прислуховуватися до звуків за дверима палати.
Онкологічне відділення обласної лікарні величезне – кілька корпусів, сполучених теплими переходами. Наша палата була на третьому поверсі нової будівлі. Палати об’єднані в блоки – по дві в кожному, на блок – загальний коридорчик, холодильник, санвузол. Персонал лікарні дбайливий, уважний, але суворий у дотриманні лікарняного режиму. Здивувало наявність місця для куріння – невелике прибудова до одного з корпусів, обладнане потужною витяжною вентиляцією і лавками вздовж стін. І хоча пристрасть пацієнтів до шкідливих звичок не віталася, але строгого заборони на відвідування цього приміщення не було.
«Вірне рішення!» – оцінив я, тому що курці – народ, здебільшого незламний і заборони їх навряд чи зупинять. У разі відсутності такого місця вони б потай димили у відкриті вікна, у туалетах і інших затишних місцях, створюючи дискомфорт сусідам. Тепер же були задоволені всі – курці димили на законних підставах, а некурящі насолоджувалися чистим повітрям.
Щоб дістатися до «курилки», слід спуститися на другий поверх, пройти по довгому переходу в сусідній корпус і спуститися сходами вниз. На другому поверсі нового корпусу завжди відчувається солодкуватий запах воскових свічок. На майданчику в кутку стоять два великі свічники, здається, їх називають «кандила». На одному з них табличка «за здоров’я», на іншому – «за упокій». Свічки горять на обох…
«І це – теж правильно!» – думав я. Люди потрапляють сюди не зі звичайною застудою, все набагато серйозніше. Де ще віруючим черпати сили для боротьби з недугом? Хто вселить надію на успішний результат?
– А ти сам віруючий? – ніби почувши мої думки, запитав сусід.
Я знову невизначено знизав плечима. Складне питання. Я, як і мої ровесники, завжди з іронією ставився до ідеалів комунізму, але зерна атеїстичного виховання все ж запали у душу. І хоча багато моїх ровесників, колишніх піонерів і комсомольців, «орлят» і гвардійців останніх п’ятирічок прийшли-таки до Бога, мене поки що вистачає лише на мовчазне прийняття їх вибору. Сам ще не готовий. Можливо, пізніше…
– Зрозуміло! – усміхнувся сусід. – А я – хрещений. Але в церкві більше жодного разу не був і молитов не знаю. А це, напевно, навіть гірше, ніж не вірити. – Він помовчав. – А якщо чесно – то я думаю: – «Живи по-людськи, не чини великого гріха – це і є праведне життя».
– Ну а як, – поцікавився я, – вдалося прожити праведно?
Той замислився, прикрив очі і сказав, наче шкодуючи:
– Ні. – Помовчав хвильку. – Точно – ні!
«Що ж, якщо людина усвідомлює, що грішна, то це перший крок до покаяння, – подумав я, – а покаяння у православ’ї – шлях до спасіння душі». Але не встиг поділитися цим з сусідом, той повернув у мій бік екран смартфона:
– Це ж ти написав? – На екрані великими літерами виділялася назва тексту однієї з моїх новел – «Посмішка вершителя доль». – Ввів у пошук твоє ім’я та прізвище і ось – знайшов. – Пояснив він.
– Моя. – Кивнув я.
– Ти справді вважаєш, що коти – це наші провідники в інший світ?
– Хотілося б, щоб так воно і було, – кивнув я, – тим більше, що ніхто не довів зворотного. – Я очікував почути насмішку, єхидний сарказм, але замість цього він із серйозним виглядом ствердно закивав:
– Так-так. А ще мені в дитинстві бабуся розповідала, що поки горить свічка, поставлена «за упокій душі», вогник свічки освітлює шлях тій самій душі. А якщо є ще хвостатий провідник, то він допоможе в дорозі, і навіть замовить за тебе словечко.
Він помовчав, згадуючи щось, і з усмішкою продовжив: – У мене теж був улюблений котик – Макс. Ми з ним дванадцять років – душа в душу. – Він почав розповідати, як підібрав його, бездомного, по дорозі з роботи, як лікував і балував свого улюбленця, але розповідь несподівано перервали:
– Хто з вас Каргін Дмитро? – у палату весело зайшла молода медсестра, штовхаючи перед собою візок. – Сідайте, вас вже чекають.
– Удачі, Дмитро! – встиг я поплескати його по плечу і отримав у відповідь пильний погляд та ледь помітну усмішку…
Більше я його не бачив. Ввечері у палату увійшла чергова медсестра і почала пакувати речі Дмитра у поліетиленовий мішок. На мій питання, вона відповіла:
– Все. Більше вашого сусіда немає…
Вона поспіхом вивантажила з прикроватної тумбочки побутові дрібниці і раптом завмерла, розглядаючи тонку воскову свічку.
– Залиште. – Раптом для себе попросив я. – Родичам вона ні до чого.
– А вам нащо? – запитала вона.
– На всяк випадок, – пробурмотів я і відчувши недостовірність аргументу, додав: – дорогу освітити.
– Немає у нього родичів. – Замислено промовила медсестра. – Хоча… Це піклуватися про хворого, як правило, нікому, а прийняти спадщину – завжди бажаючих достатньо…
Перед сном я, обережно прикривши двері палати, вирушив в «курилку». На майданчику другого поверху зупинився біля кандила з написом «за упокій». Поруч стояла жінка середніх років і дивилася на свічку, яка горить «за здоров’я». Я підпалив свічку, яку прихопив з собою, і акуратно вставив у гніздо. Полум’я невпевнено тремтіло, погрожуючи згаснути від ледь помітного протягу.
«Треба б помолитися за Дмитра, – промайнула думка. – Але варто це робити мені, невіруючому?»
Дочекавшись, коли жінка, зітхнувши, намірилася піти, я звернувся до неї:
– Будь ласка, помоліться за душу новопреставленого Дмитра. – Вона уважно подивилася мені в очі і ствердно кивнула.
Повертався з «курилки» в напівтемряві чергового освітлення. Проходячи повз палаючі свічки, зупинився. Свічка Дмитра горіла рівно, впевнено, освітлюючи стіни і підлогу коридору, недалеко – на крок або два.
«Ось і добре, – думав я, – значить, твоїй душі не блукати в темряві. Встигни знайти шлях і нехай тобі допоможе в цьому твій улюблений Макс, який зустрів тебе на межі світла і темряви…» Чомусь вірилося, що так і сталося, що не блукає його душа, а веде її Макс, задравши хвіст трубою і щохвилини озираючись на свого господаря.
А жовтий віск свічки під тремтливим пелюстком полум’я перетворювався на прозору краплю і стікав вниз…