Якби ми зустрілись раніше…

Якби ми зустрілися раніше…

Сьогодні я прийшла до поліклініки вчасно, забрала свою картку в реєстратурі й піднялася на другий поверх. Біля дванадцятого кабінету всі лавки були зайняті людьми похилого віку. Біля вікна, спиною до підвіконня, стояв чоловік.

— Ви всі до дванадцятого кабінета? — несміливо запитала я.

— До дванадцятого. А ви становитиметесь за тим чоловіком біля вікна, — відповіла одна з жінок.

— У мене талончик, — сказала я й почала шукати його в кишені.

— А тут усі з талончиками, — хрипким голосом відповів сивий сухорлявий дідусь.

Я зловила цікавий погляд чоловіка біля вікна й підійшла до нього.

— У вас теж талончик? На який час? — звернулася я до нього.

Він виглядав молодшим за інших і здавався спокійним.

— На дев’ять тридцять, — охоче відповів він.

Я розгублено подивилася на нього.

— Навіщо ж ви чергу зайняли? Ваш час давно минув. Чи ви запізнилися?

— Ми не запізнилися, навіть прийшли раніше, а лікар затримується, — втрутився в розмову сивий дідусь, і всі, хто сиділи біля кабінету, заворушилися, зашуміли, скаржачись на несправедливість.

— Як так? Навіщо тоді талончики, якщо прийом за живою чергою? — спитала я у балакучого діда.

— Хочете скаржитися? Даремно. Спочатку ветеран пройшов без черги. Збрехав, звісно — йому років сімдесят, як і мені. Потім завідувачка привела свою знайому. Хвилин сорок у кабінеті «консультацію» проводили. Ось і сидимо, чекаємо. Що ви хочете? Безкоштовна медицина, — буркнув дід.

— Але такими темпами ми до вечора не попа*[Continued story:]*

Та й пішла я, не чекаючи, бо згадала, як В’ячеслав колись сказав: *«Ліпше гуляти під дощем, ніж стояти там, де тебе не чекають»*.