Історія червневого періоду

Червнева історія

Ця історія почалася з того, що дитячі черевички, які моя знайома Оленка сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.

— Я ж казала, що так воно колись і станеться, — буркнула мама Оленки, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як ти тепер їх дістанеш? Скільки можна було повторювати — не треба було по калюжах скакати! Нема де сушити, нема заміни!

— Мамо, та це ж червневий дощ! Хіба ж не радість пройтись по воді?

— А в цьому році червень надто дощовий.

Оленка перехилилася у вікно — на вулиці світило сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу. Це був новий будинок, жили вони там недовго, і ні Оленка, ні її мама ніколи не бачили сусіда знизу. Ходили чутки, що там мешкав якийсь старий бірюк.

Мати з донькою часто нарікали на планування будинку: «Ну навіщо тому сусідові балкон, він же ніколи на ньому не з’являється! Зробили б на нашому поверсі, а то нам сушити ніде!»

— Іди зараз, подзвони йому. Маринка в чому завтра до садочка піде?

Маринка — кучерява трирічна дівчинка — зовсім не сумувала через те, що завтра їй ні в чому буде йти до садка, і намагалася викинути у вікно свого плюшетого ведмедика. Але бабуся встигла схлопнути віконце і погрозила їй пальцем.

Тим часом Оленка вже збігала до сусіда.

— Його вдома нема. Як завжди.

Мама Оленки відповіла:

— Ганнівна з першого під’їзду казала, що він працює водієм маршрутки. Спробуй тепер здогадатися, коли він вдома, який у нього графік?

— Потім ще зайду, — пробурчала Оленка.

Ввечері вона спускалася знову і знову, але сусіда так і не застала. Маринці доброзичлива подруга Оленки привезла старі кеди, з яких вже виріс її син, — на пару днів у садок сяк-так підійдуть.

Маринка була незадоволена новим взуттям, але робити було нічого. І наступного дня, і ще через день Оленка з мамою спускалися вниз, але сусіда так і не знайшли.

— Може, він тут взагалі не живе?

— А я вчора вночі, годині о другій, бачила, у нього світло горіло, — сповістила Ганнівна, яка зайшла по сіль і побалакати. — Я за своїм котом бігала, розбійником, ніяк додому не йшов.

— О другій ночі? Ми вже спали, — зніяковіло відповіла Оленка.

— А чого ви його вичікуєте? Напишіть йому записку, підсуньте під двері. Отак і отак, мовляв, на Вашому балконі наші черевички, принесіть, будь ласка, бо ми Вас вдома не застаємо.

— Як же нам це в голову не прийшло? Чудова ідея! Не дарма вас обрали старою по під’їзду!

Так і зробили. Написали записку, Маринка теж долучилася — намалювала внизу мордочку ведмедика: «Це портрет мого ведмедя!». Мати з донькою урочисто спустилися вниз і підсунули під двері згорнутий аркуш.

У двері подзвонили того ж вечора.

— Сусід! — скрикнули одночасно Оленка й Марина (бабуся вже встигла поїхати додому, Ганнівна теж попрощалася) і побігли відчиняти.

На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія маршрутки. Він привітався й з усмішкою простягнув черевики й іграшки: «Знайшов у себе на балконі, Ваші?» — звернувся він до Маринки. Вона кивнула й затріщала: «А портрет ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу свого ведмедика?» Сусід здивувався такому натиску, мовчки погодився.

Поки Оленка дякувала йому за те, що приніс черевики, Маринка вже тягнула його за руку до своєї кімнати, а Оленка лише чула уривки її белькотіння: «А у мене тата нема, а мама варить смачне какао!»

— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Оленка оживилася:

— Хочете, я приготую какао? У мене є фірмовий рецепт. Ви любите з корицею?

— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюся. Бабуся в дитинстві варила, з тих пір і люблю, саме з корицею.

Слово за слово, одна чашка какао за іншою — вони просиділи з сусідом аж до півночі на кухні. Вже й Маринка лягла спати, на прощання довірливо сказавши: «Приходь ще, ти нам сподобався!» А вони говорили й говорили — Оленка й Володимир: про бабусь, про какао з печивом, про те, хто що любить, про дощі у червні, про те, що стати водієм міжміського автобуса — це була мрія дитинства.

Потім пішов літній дощ, гучний і раптовий, приносячи з собою прохолоду й запах квітучих під вікном дерев. А Володимир схопився: «Ну, я пішов!»

Оленка, прямо як Маринка, сказала: «Приходьте ще!» — ледь не додавши, як і донька, що він їм сподобався.

Володимир приходив знову і знову. Поки не залишився назавжди.

— Вона йому завжди на роботу какао готує, а це ж я її навчила! І обоє вони люблять гуляти під дощем! — пошепки розповідала Маринина бабуся Ганнівні, гуляючи рік потому з коляскоА через рік на тому самому балконі вже сушилися дві пари дитячих чобітків – Маринчині та її молодшого братика.