Історія, яку розповіла бабуся своїм онучкам

Ця історія сталася дуже давно. Головна героїня, яка розповіла мені її, вже бабуся і виховує двох чарівних онучок. Вона доросла й серйозна людина, але запевняє, що кожне слово тут — чиста правда…

Дівчинка мчала темним парком, попереду вже блищало озеро та повний місяць над ним. Вона заплющила очі й без вагань стрибнула у воду з крутого берега. Вода була тепла, лагідна й заспокійлива. Міцні руки підхопили її, витягли з рідини й почали трясти: «Що це ти, дитинко, задумала? З глузду з’їхала? Де твої батьки?»

Олеся, відпльовуючись від води, намагалася розплющити очі, але заважали мокрі коси. «Будь ласка, не трясіть мене так», — голос дівчинки тремтів від страху. Хтось посадив її на траву, накинув щось тепле на плечі й обережно відгорнув волосся з обличчя. Олеся розплющила очі й побачила невисокого дідуся з довгою бородою, в якій перепліталися латаття й очерет. «Ви хто?»

«Місцевий Водяник. Чого вилупилась? Не віриш? Дожили — малі діти вже й у диво не вірять. Що трапилось, що на таку дурню наважилась?» Дівчинка знову гірко заплакала.

«Мене мама не любить. Раніше любила, а коли тато пішов, перестала. Тільки кричить і лається. А сьогодні вдарила…»

Водяник погладив її по голові й важко зітхнув: «Мене теж ніхто не любить. Хлопчик з сусіднього під’їзду обзивається й за коси тягає. А наша двірниця тітка Галина мітлою замахується…»

Водяник сумно посміхнувся: «Ох, лишенько ти моє. Допоможу, чим зможу. Тримай мушлю — таких тут не знайдеш, це з далекого моря. Як почнуть тебе ображати, приклади її до вуха». Мушля була тепла й світилася зсередини.

«Тільки умова — віддаси її потім тому, кому вона більше знадобиться. А тепер біжи додому, доню». Водяник допоміг Олесі підвестись і раптом зник, ніби його й не було.

Коли дівчинка прибігла додому, мама знову почала на неї кричати й уже хотіла замахнутись, коли Олеся швидко приклала мушлю до вуха. Вона почула мамин голос: «Що ж я роблю? Адже я люблю її, вона ж моя кровинка… Дурна я, дурна, та все через того негідника…»

Дівчинка обійняла маму: «Мамочко, я теж тебе люблю. Тато повернеться, ось побачиш. Тільки не пий більше й не кричи на мене». Так вони й стояли в обіймах, обидві плачучи.

Наступного дня Олеся пішла гуляти в чудовому настрої. Біля під’їзду двірниця тітка Галина знову спробувала замахнутись на неї мітлою. Дівчинка усміхнулась і приклала мушлю до вуха: «Що я на дітей кричу? Та все кіт мойой Мурчик… Де він блукає? Хоч би живий був!»

Олеся засміялася: «Тітко Галино, Мурчик повернеться. Я його вчора в сусідньому дворі бачила — з кошеням. Не журіться».

Дівчинка побігла на дитячий майданчик, а жінка посміхнулася й перехрестила її вслід. Несподівано з’явився хлопчина: «Ну що, Плакса-Вакса? Покататися захотілось?»

Знову знадобилася мушля: «Вона гарна… Як я їй це скажу? Ось зараз як лясну, щоб знала!» Олеся підійшла ближче: «Мене Олеся звати. А тебе? Допоможи мені гойдалки розкачати. Люблю високо, а сама не виходить…»

Олеся збиралася до школи, у перший клас. Ранок був метушливий і радісний. Мама прасувала стрічки, смажила млинці й заварювала чай одночасно. Біля під’їзду дівчинку чекав Андрій. Він узяв її портфель і гордо закрокував поруч. У школі, на перерві, Олеся помітила хлопчика. Він сидів сам у дальньому кутку спортмайданчика й тихо плакав.

«Мене Олеся звати. У тебе щось трапилось?» Хлопчик хотів утекти, але, подивившись у її очі, промовив: «У мене немає мами, а тато поїхав на заробітки. Бабуся з дідусем постійно сварються. Мене ніхто не любить…»

Дівчинка усміхнулася й дістала мушлю…
Інколи варто почути людину зсередини — і дати їй трохи віри, надії та любові.