Художниця Ліза допомагає двоюрідній сестрі в боротьбі з онкологією

На Сніжану з онкології забрала двоюрідна сестра Ліда. Ліда — успішна художниця. Вона відкрита, добра, весела, ніколи не обманює, нічого не приховує, тому, коли вела Сніжану до авто, підтримуючи під руку, одразу сказала все як є:

– Сніжанко, там таке… загалом, твій Вадим з якоюсь мишкою живе, але ти не переймайся. Жити є де. Я тебе не залишу, чим зможу — допоможу.

Сніжана після операції, а потім кількох курсів хімії, лиса, худа і бліда йшла і думала: напевно, за класикою, у цьому місці належить знепритомніти, заплакати, рвати на собі волосся, але волосся вже і так не було.

Можна, звичайно, зобразити непритомність і впасти просто в калюжу, але шкода було білий Лідин плащ, який та на неї натягла, бо осінь вже й холодно.

У машині було тепло, але Ліда запеленала сестру в хутряний плед, пристебнула ременем і повезла в нове життя. Поки їхали, Ліда Сніжані пояснювала:

– Будинок для себе купувала два роки тому. Думала, що влітку там житиму і малюватиму, але пожила і зрозуміла — це не моє. Звикла до зручностей, до величезних магазинів, до багатолюдного оточення.

Не виношу тишу. Я в будинку вчора була, опалення там працює, вода тече, решту вже сама. Магазинчик продуктовий є, але я тобі все привезла. Приїжджатиму.

У дворі сидів великий рудий пес. Широко розмахуючи пухнастим хвостом, він підбіг до Сніжани і вперся носом в коліна. Сніжана погладила кудлату руду голову і запитливо подивилася на Ліду.

– Сніжанко, я його з притулку вчора забрала. Тобі ж потрібен друг. Ну, як ти тут сама будеш? Ти не хвилюйся, я йому корм купила, на місяць вистачить. Удвох веселіше. Його звати Джоні.

У невеличкому двоповерховому будиночку було тепло. Посеред їдальні стояли коробки з консервами, крупою, макаронами, борошном, печивом.

– Сама розбереш, зате знатимеш, де що лежить. Холодильник нагромаджений. У шафі знайдеш одяг на всі пори року, розмір у нас один. Давай, Сніж, чаю поп’ємо, і я поїду.

Вже надівши пальто, Ліда підійшла до Сніжани, намагалася заглянути їй в очі. Але Сніжана відводила погляд вбік.

– Сніжанко, цей собака три роки сидів у клітці. Його ніхто не брав, він великий і немолодий вже. Я все розумію: тобі важко, погано, але у тебе є я. А у собаки будеш ти. Треба ж за щось вчепитись, щоб повернутися до життя. На Вадима плюнь і забудь.

Все буде добре. І ще — це твій дім, я все на тебе оформила, і ділянка, і будинок. Папери в спальні, гроші теж. Сніжанко, давай будемо жити! Приїду через тиждень, якщо що — телефонуй.

Ліда поцілувала Сніжану і поїхала…

Уже стемніло, а вона все сиділа у кріслі, піджавши ноги і заклавши обличчя в коліна. Спочатку ридала, потім сама собі розповіла, як вона нещасна, потім лаяла Ліду за те, що та їй тут собаку нав’язала. От ляжу та й помру, жити сил немає. А собака? Шкода. Треба ж хоч нагодувати.

Ліда одягла куртку, глянула в дзеркало на свою лису голову і з словами: «Собаку не будемо лякати, вона тут ні при чому», – одягла шапку. Знайшла корм, насипала в миску і вийшла на вулицю.

Джоні, з’ївши корм, вилизав миску, потім злизав зі Сніжчиного обличчя солоні сльози, ліг поруч на східці ґанку і поклав голову їй на коліна.

На нічному чорному небі, навколо яскравого круглого Місяця, з’являлися зорі, все більше і більше. Сніжана знайшла Велику Ведмедицю, посміхнулася їй і послала повітряний поцілунок. Потім обняла собаку і промовила:

– Гаразд, Джонька, завтра тобі нормальну кашу зварю. З м’ясом.

Усю тиждень Сніжана, побачивши себе вранці у дзеркалі, здригалася і говорила:
– Аеліта…

І ні-ні, та підходила думка: а може, ну її, цю життя. Кому я потрібна? Але тут погляд натикається на Джоні, затишно скрученого на своїй лежанці біля каміну, і Сніжана вирішувала: гаразд, ще трошки поживу.

Життєствердну крапку в цім складному для Сніжани питанні поставила Ліда, яка приїхала через тиждень, як і обіцяла. Зайшла з коробкою в руках, поклала її на диван зі словами:

– Ну, Сніж, ну, куди їх подіти? Кішка бездомна, уявляєш, у під’їзді народила, а їм же холодно! Я і корм привезла…

У коробці лежала худа руда кішка, обійнявши лапами двох крихітних кошенят. Увечері Ліда від’їжджала. Постояла на порозі, помовчала, потім витягла з кишені пальта листочок і простягнула сестрі:

– Сніж, тут таке… Твій Вадим приходив, запитував, де ти. Я не сказала. Тут його новий номер телефону. Тобі вирішувати.

Сніжана проводила Ліду до машини, помахала їй услід, повернулася в дім. Погладила кішку:

– Будеш Муркою. Молока зараз тобі наллю. Все буде добре.

Проходячи повз камін, кинула листочок у вогонь.