Кохання під одним дахом

Сусідка знизу — кохання зверху

Віктор із досадою глянув на годинник — ранок лише почався, а день уже зіпсований. Замість валіз, квитків і довгоочікуваного вильоту з Олесею до моря — він поспішав у рідний, задушливий під’їзд старої п’ятиповерхівки. Все як завжди. Сестра Наталя, сльози, градусник і благання: «Ну посиди з дітьми, мені більше ні до кого звернутися…».

Він не хотів. Чесно. Хотів бути чоловіком із відпусткою, з жінкою, з коктелем у руці. А замість цього — двоє галасливих племінників, рюкзак іграшок і перегар від сусідки, яка відчинила двері й ахнула:

— Віть, це що за малята з тобою? Ти що, одружився?

Софійка — сусідка знизу. Руда, жвава, з очима як у лисички. Він двічі їй квартиру затоплював, поки господарі кран не замінили. Мати її — добра жінка, не вимагала жодної копійки, а сама Софійка з тих пір усміхалася. Хоча Віті здавалося, що вона ще до школи бігає.

— Ти чого на уроках не сидиш? Матері твоїй скажу! — хмикнув він, дивлячись, як Софійка почервоніла.

— Я вже коледж закінчила! На роботу влаштовуюсь! — відчепилася вона, закидаючи рюкзак за плече.

— Авжеж, схожа на прогульницю. Сама в дзеркало подивися б!

Вони посміялися, Софійка юркнула всередину, а Віктор пішов за машиною — старою, але своєю, купленою в кредит. Олеся, звичайно, скривилася: «Міг би й щось краще взяти». Але він пишався навіть нею. Він упертий. Усе буде — і квартира, і машина, і статус, і Олеся.

Але не сьогодні.

Сьогодні — пробки, запотілі сидіння, верещання дітей на задньому сидінні й сестра в сльозах:

— Пробач, Віть, ну правда, більше ні до кого…

Наталя лежала в лікарні, мати їх із Наталею теж занедужала від переживань. А їхній батько… Ну, Борис був лише за паспортом. Пити, гуляти, зникати — усе, що вмів.

Діти повисли йому на шиї: «Дядьку Вітьо!». Він обійняв їх, пообіцяв морозиво й повіз до своєї орендованої «однушки».

Софійка знову трапилася в під’їзді.

— Це все твоє? — округлила очі.

— Ага, підібрав на зупинці, — усміхнувся він. — Не встиг відвернутися — ось і причепилися.

Діти засміялися, а Софійка зніяковіло подивилася. Він поправився:

— Та жартую. Це племінники. Сестра в лікарні, я за ними дивлюся.

У квартирі діти одразу влаштували хаос. Віктор готував їм млинці, потім вів у парк, купував фастфуд і кульки. Вони були в захваті. Але на третій день почалися капризи: Оленка поскаржилася на горло, Ярко — на живіт. Плач, сльози, «хочемо маму»…

У двері постукали. Віктор відчинив — Софійка.

— Я чула, вони плачуть… Може, допоможу? Я медколедж закінчила.

Вона зайшла, принесла старі іграшки, тихо вклала дітей, обв’язала горло Оленці хусткою, погладила Ярка по животику. І він, не встигнувши сказати «дякую», заснув у неї на руках.

— Підемо на кухню, я тобі хоч бутерброди зроблю, — пробурмотів Віктор, прикриваючи двері у кімнату.

Вони сіли на кухні. Софійка, попиваючи чай, запитала:

— А твоя… коли дітей забере?

— Моя? Та ти що! Це сестра. Своїх у мене нема. І поки не планується.

Софійка усміхнулася, і він зрозумів — вона справжня. Затишна. Тепла. Не як Олеся, не як ніхто до неї.

Софійка залишилася ще на день. Потім на два. Потім — назавжди. Разом вони гуляли з дітьми, готували, сміялися. І в парку, коли продавщиця кульок сказала: «Яка в вас гарна сім’я!» — у Віктора стиснуло в грудях. Він подивився на Софійку, на дітей, і йому не хотілося, щоб це закінчувалося.

Олеся подзвонила через тиждень. Її голос був холодним:

— Ти де? Ні слуху ні духу. Усе зрозуміло.

І все, що він відчув — нічого.

Коли Наталю виписали, племінники просили:

— Дядьку Вітьо, можна Софійку з нами? А ти її любиш?

Оленка, не дочекавшись відповіді, заявила:

— Я знаю, що любиш. І вона тебе. Ми будемо фату нести на весіллі.

Софійка почервоніла, ніяково гладила дітей по голівках, а Віктор дивився у дзеркало й думав: «Господи, дякую тобі за цю руду дівчину знизу».

І коли вони під’їхали до дому, Наталя вийшла з мамою, побачила Софійку — і звела руки:

— Ну нарешті ти когось знайшов! Яка ж гарна дівчина! Софійко? Ласкаво просимо до родини!

Віктор лише усміхнувся.

Назад їхали мовчки. Потім Софійка раптом сказала:

— У тебе така затишна машина. І взагалі… з тобою надійно.

А він просто запитав:

— А давай завтра разом у парк? І обід у мене, суп залишився твій — без тебе навіть їсти не хочетІ коли вони вийшли з парку, дощ почався такий теплий і лагідний, наче сама доля благословила їхній шлях.