«Колбаса на тиждень: як теща вирішила, що ми їмо забагато»

У той спекотний липневий день Оксана Миколаївна зранку мила вікна, била подушки й нагадувала доньці, що вже час навідатися до села — час збирати часник. Марія намагалася відмазатися: то робота, то справи, то діти, але мати стояла на своєму, як завжди.

— Скоро літо скінчиться, а ви все в місті киснете! — обурено кинула вона по телефону. — Ягоди відійдуть, картопля посиніє, а ви все в цих своїх телефонах!

Домовилися наступні вихідні: приїдуть, допоможуть у городі, а потім, як звичайно, посидять вечором, відпочинуть.

Андрію не хотілося їхати. Під час минулого візиту сталося недоразуміння, яке він досі не міг забути. Тоді він просто попросив трохи ковбаси до плова — а теща буквально не дала. Так різко, що він мало не поперхнувся.

У суботу вони виїхали зранку. Помогли — швидко й акуратно: часник вирвали, перебрали, склали. Здавалося, тепер можна й відпочити — вечеря, тепла розмова. Андрій вмився, зайшов у кухню. Марія з матір’ю накривали на стіл. Аромат плова крутив голову. Чоловік, щоб не чекати, відчинив холодильник, взяв паличку ковбаси, хотів зробити собі бутерброд — і раптом…

— Не смій! — як постріл, пролунав голос Оксани Миколаївни.

Ковбаса миттю повернулася назад у холодильник. Андрій завмер, наче в землю врослий. Він нічого не розумів.

— Мам, що це за сцена? — здивовано перепитала Марія.

— Ковбаса — тільки на ранок, з хлібом! А зараз — плов. І не псуй собі апетит! — різко відрізала теща.

Андрій сів за стіл, спробував плов, але м’яса там не було. Попросив хоч пару шматочків ковбаси. І знову — відмова.

— Та що ви до неї чіпляєтесь? — обурювалася Оксана Миколаївна. — Ви й так уже половину палички з’їли! Знаєте, скільки вона коштує? Я її на тиждень купила!

Андрій відсунув тарілку. Апетит зник остаточно. Він підвівся і вийшов надвір. Марія пішла за ним пізніше. Чоловік лежав на лежанці, дивлячись у стелю.

— Поїдемо додому. Я не можу тут бути. Тут за кожним рухом — начебто я щось краду. Не дай боже хліб надто щедро намазати — здається, вирве з рук.

— Тут навіть магазину нема, — винувато сказала Марія. — Тільки автолавка раз на тиждень.

— Треба було продукти везти, а не вишні та абрикоси! — хмикнув Андрій. — Завтра їду. Потім за вами приїду. Бо без м’яса я тут довго не витримаю.

— Поїдемо разом, — твердо сказала Марія.

Вранці вони так і зробили. Марія збрехала матері, що Андрія терміново викликали на роботу. Теща проводжала їх незадоволеним поглядом.

Минув майже рік. До Оксани Миколаївни вони не їздили. Але вона до них — будь ласка. І що найдивніше — кожного разу відчиняла їхній холодильник, як свій. Брала, що хотіла, не питаючи. Навіть Андрій сміявся:

— Дивись, ковбаса! Їй, мабуть, тут можна…

Але навесні знову почалися дзвінки:

— Ну що, коли приїдете? Город чекати не буде.

Андрій спершу відмовлявся. Але Марія запропонувала хитрість:

— Зробимо великі закупівлі. Щоб мати не рахувала, хто скільки з’їв.

Андрій погодився — за умови, що по дорозі заїдуть у супермаркет. І ось вони знову стояли на порозі хати в селі. З пакетами.

— Що це у вас? Знову абрикоси? — піджала губи теща, але, заглянувши в торби, побачила сир, м’ясо, ковбасу. І завмерла.

— Це щоб ви не рахували, скільки грамів я з’їв, — усміхнувся Андрій.

Оксана Миколаївна фуркнувала, але промовчала. Пізніше, на кухні, коли нічку не чули, вона шепнула доньці:

— Добре, якщо б ви завжди з продуктами приїжджали. І мені легше, і вам спокійніше.

Марія мовчки кивнула. Їй було і смішно, і соромно. Але головне — тепер Андрій знову був готовий приїжджати. Хоч із закупівлями. Зате без скандалів і докорів. А це, як показала практика, теж своєрідне родинне щастя.