Коли я знайшла особисте щастя, донька назвала мене божевільною та заборонила бачитися з онукою

Коли я нарешті знайшла особисте життя, донька назвала мене божевільною і заборонила бачитися з онукою.

Все своє життя я віддала доньці, а потім — онучці. Та, здається, мої рідні забули, що й я маю право на власне щастя, не пов’язане лише з ними. Я вийшла заміж дуже молодою — у двадцять один. Мій чоловік, Іван, був тихим, спокійним чоловіком, працьовитим до кісток. Одного разу йому запропонували поїхати у відрядження на пару тижнів — нібито гарний заробіток, перевезення вантажу до іншого регіону.

Він так і не повернувся. Досі я не знаю, що сталося тоді. Просто одного дня мені подзвонили і сказали, що Івана більше немає. Я залишилася сама з дворічною донечкою на руках, у повній самоті. Батьки чоловіка давно померли, а мої жили в іншому місті. Я не розуміла, як вижити і як прогодувати дитину.

На щастя, після Івана нам із донею дісталася його однокімнатна квартира. Якби не це — не знаю, як би ми впоралися. Я за освітою вчителька, і спершу намагалася підробляти репетиторством вдома, але займатися з учнями, коли поряд бігає й капризничає маленька дитина, було майже неможливо.

Я не могла знайти повноцінну роботу через маленьку Олену. Як залишити дворічну дитину одну на цілий день? Мама приїхала одного разу, побачила мою розпач — і забрала Олю до себе. Майже два роки вона жила з бабусею та дідусем, а я працювала без вихідних. Викладала в школі, брала додаткові заняття, давала приватні уроки.

На вихідних я їздила до доньки. Кожний прощальний поцілунок розривав мені серце. Потім була черга до дитячого садо — я переживала, що знову доведеться сидіти вдома на лікарняних, але, на щастя, донька росла міцною і майже не хворіла. З часом ми залишилися вдвох. Потім школа, потім інститут.

Я працювала на знос, щоб у неї були найкращі кросівки, сукня, блузка. Майже ніколи не працювала на одному місці — завжди два, а то й три. Але коли Олена закінчила навчання і влаштувалася на роботу, я вперше зітхнула з полегшенням. І водночас відчула шок — адже тепер я нікому не потрібна.

Я більше не мусила хапатися за будь-яку підробіток. Організм вже почав давати збої, а з друзів у мене залишився лише кіт. Донька іноді приїжджала на вихідні, але розважати самотню матір цілий день — явно не входило до її планів. Я почувалася покинутою. Усе змінилося з народженням моєї онучки Софійки.

За кілька місяців до її появи я переїхала до доньки та її чоловіка — Тараса. Покупки, прибирання, збори до пологового — усе лежало на мені. А потім, коли Олена вийшла на роботу, я повністю взяла на себе турботу про малу. Але не скаржилася — навпаки, знову почувалася потрібною.

Цього року Софійка пішла до школи. Після уроків я забирала її до себе, годувала, робила з нею домашнє, гуляли в парку або ходили на гуртки. Саме там, у парку, ми й познайомилися з Петром. Він теж гуляв із онучкою. Ми розговорилися. Петро рано овдовів, як і я, і тепер допомагав своїй доньці виховувати дитину.

Коли я дізналася Петра, ні на що не сподівалася. Ні разу за все життя після смерті чоловіка я не була ні на побаченні, ні на вечері. Спочатку — маленька дитина, потім — робота. Після народження онуки я з гордістю називала себе бабусею. А хіба у бабусь бувають кавалери? Виявилося — бувають. Петро нагадав мені, що я ще жінка.

Перше його повідомлення з пропозицією зустрітися наодинці, без дітей, стало для мене шоком. З ним почалося моє нове життя. Ми ходили в кіно, до театру, їздили на фестивалі, виставки. Я знову відчула смак життя.

Але, на жаль, моя донька сприйняла це з неприязністю. Все почалося зі звичайного дзвінка у суботу вранці:

— Мамо, ми зараз приїдемо із Софійкою, посидиш із нею на вихідних?

— Пробач, ріднесенька, але в мене вже плани. Нас немає в місті. Наступного разу скажи заздалегідь — обов’язково посиджу.

Олена невдоволено хмикнула і відключилася. У понеділок ми з Петром повернулися додому. Я була у гарному настрої, сповнена сил. Навіть Софійка помітила, як у мене сяють очі. Усе було спокійно аж до п’ятниці, доки не задзвонив телефон:

— Нас запросили друзі, можна я залишу Софійку?

— Ми ж домовилися — попереджати заздалегідь. У мене вже все сплановано.

— Знову ти шастаєш із своїм Петром?! Він тобі зовсім мозок заплутав! — завила вона.

— Олю, ти що несеш? — намагалася я її заспокоїти.

— ТиТи зовсім забула про Софійку! Раніше твердила, що тобі нічого окрім внучки не потрібно, а тепер що? Все змінилося?