Коли ми з чоловіком познайомились і вирішили жити разом, сину був майже два роки.

Коли ми з чоловіком познайомилися і вирішили жити разом, моєму синові ще не виповнилося двох років. Я вагалася з нашим переїздом. Справа була ось у чому: у чоловіка тоді була чудова собачка Ясько породи бультер’єр. Я ніколи не мала собаки, і вважала, що ці собаки їдять своїх господарів. Чоловік мене заспокоїв, мовляв, не завжди, іноді господарі примудряються вижити. Коротше, ми з сином переїхали.

Одного разу на кухні нас було четверо: чоловік, я, син і Ясько. Мій Ваня крутився з печивом, пес дивився в інший бік, ніби не помічав хлопчика, і вже тим більше – те, що він тримав у руці. Усі були розслаблені та доброзичливі.

Раптом блискавичний ривок собаки, і Ваня розгублено дивиться на свою ручку. А там – порожньо. Цей гад зумів ювелірно вихопити печиво і з’їсти його. Ваня, недовго думаючи, вчепився зубами у вухо Яська. Ми з чоловіком підскочили, у мене душа пішла в п’ятки. Усе трапилося за долі секунди. Але Ясько не торкнувся дитини, навпаки, з того часу вони стали найкращими друзями.

Дружба ця була взаємовигідною, причому більше привілеїв отримувала собака. Вані іноді дозволяли кататися на спині у Яська, а потім Ясько падав на бік разом із “наїзником”. Це означало, що усе – поїздка закінчена.

Вони гасали один за одним: Ваня за Яськом – старанно, а Ясько за Ванею – лише за смаколик.

Спати піс ходив строго до Вані на його маленький диванчик. Взагалі-то у Яська було своє крісло, але вранці я невідмінно заставала одну і ту саму картину: син спить, закинувши ногу на собаку.

А потім син і собака об’єдналися в банду. Як вони до цього дійшли і хто був ініціатором, досі невідомо. Можу припустити, що все почалося з цукрового піску, який Вані і Яськові заборонено було їсти, але дуже хотілося.

Отже, одним чудовим ранком я виявила, що в кімнаті, де спали мій син і дочка чоловіка, увесь килим щедро покритий цукровим піском. І всі троє сплять як ангели, включаючи пса. Зрозуміло, що 16-річній дівчині ці забави не потрібні, собака не дотягнеться до навісної шафки, а Вані нема чого їсти з підлоги. Значить, син старався для собаки і, судячи з червоних плям на щоках, себе теж не обділив. Провели виховну розмову, він зобразив каяття. Ввечері чоловік міцно зачинив двері на кухні, син не зміг би відкрити сам.

Наступного ранку мене чекав сюрприз. У кімнаті, окрім розсипаного піску, стояли принесені з кухні каструля з супом і пательня з гуляшем. Їжу довелося викинути, що мене особливо “потішило”, адже я щойно зварила все це напередодні ввечері з розрахунком звільнити від готування наступний день.

Двері на кухню були відчинені, дочка чоловіка сказала, що вночі не вставала. Хто ж відчинив двері? Ми з чоловіком задумалися, як би застати злочинців на місці злочину, і вирішили не спати. Двері на кухню зачинили ще міцніше, обмотавши навколо ручки рушник, і стали чекати.

Пам’ятаю, що, поглянувши черговий раз на настінний годинник, я звернула увагу на час – три години ночі. І заснула.

Нас розбудив гуркіт, хтось кудись наполегливо ломився всім тілом. Ми з чоловіком вискочили з кімнати й застали таку картину. Син стояв збоку, а повз нього з розбігу мчав Ясько і, вдаряючись плечем і боком, намагався висадити кухонні двері. Мабуть, напередодні двері піддалися відразу, бо не так міцно були зачинені, тому ми і не прокинулися. І час вони обрали вдалий – четверта година ранку, коли сон найміцніший.

Так злочинців викрили і віддали колективному осуду.

Вже давно немає Яська. Але Ваня нас до сліз тішить, коли каже:

– Ясько був мені як брат.

З іншого боку, звучить дуже зворушливо. Напевно, це найкраща епітафія для собаки. І коли син у чомусь неправий і я нудно читаю йому нотації, втручається чоловік:

– Ну, що ти хочеш від дитини, яку виховувала собака?