Крізь бурі підліткового віку

У спадкові часи

Оксана йшла додому, виснажена й порожня. В одній руці тримала торбинку, в іншій — пакет із продуктами, купленими по дорозі. Ноги плуталися. Хотілося сісти прямо на землю й не рухатися. Але вдома чекав Степан. Син. Єдиний сенс її життя. Якби не він, вона б давно припинила своє марне існування.

Одні народжуються зі золотою ложкою в роті, їм усе дається легко. Інші, як Оксана, приходять у світ для вічного страждання. У десятому класі, на дні народження подруги, вона познайомилася з хлопцем на два роки старшим. Він здався їй дорослим, сильним, вільним від умовностей. Вона закохалася й згубила розум.

Оксана не була красуненю, але була милою й привабливою, як усі дівчата в юності. Відкритий погляд темно-синіх очей, прямі русяві коси, тонко обведені губи, струнка фігура з округлістю там, де треба.

У січні маму поклали до лікарні з пневмонією. Квартира залишилася на Оксану та її хлопця. Тоді й сталося те, що трапляється з недосвідченими дівчатами у сімнадцять. Піддалася на умовляння, обіцянки й слова кохання, які так легко вимовляють закохані.

Коли Оксана зрозуміла, що вагітна, кинулася до коханого.

— Я тут до чого? Який з мене батько? Подивися на мене. Шукай іншого дурня… — сказав він і зник з її життя так само раптово, як і з’явився.

І що робити? З ким порадитися, поділитися своїм лихом? Час минав, а Оксана не наважувалася зізнатися матері.

Настала весна, час дістати легкий одяг. Оксана стояла перед дзеркалом і намагалася застібнути джинси на округлішій талії. Блузка теж не сходилася на грудях.

— Ти чогось поправилася, — почулася за спиною мамина фраза. Оксана здригнулася. — А ну-но… — Мама повернула її до себе, ахнула й притулила долоню до горла.

— Від кого? Скільки часу? Чого мовчала? — заспівала вона.

Мама кричала, ображала й ганялася за ридаючою Оксаною по квартирі з рушником у руках. Потім вони сиділи на дивані, обіймаючись, і плакали разом. Аборт робити було вже пізно.

Оксана здала шкільні екзамени, але нікуди не вступала. Наприкінці вересня вона народила гарного хлопчика, в обличчі якого проступали риси її легковажного коханця.

Коли син підріс, мама через подругу влаштувала Оксану в житлову контору. Робота їй не подобалася. Відвідувачі постійно скаржилися, щось вимагали, погрожували. Голова йшла обертом. За додаткові гроші вона вбирала кабінети й коридори контори. Син ріс, його треба було одягати, платити за дитсадок.

Степан виріс спокійним хлопчиком, не створюючи мамі й бабці клопоту. Оксана в усьому собі відмовляла, а син не відчував себе обділеним ні любов’ю, ні турботою, ні іграшками.

Коли Степан пішов до школи, мама серйозно захворіла й через вісім місяців померла. Оксана взяла ще одну підробітку — прибирала в сусідньому офісі. Просто помити підлогу — не проблема, але треба було й вікна мити, прибирати після ремонту. Додому поверталася без ніг.

Потім сина накрив перехідний вік. Він став замкненим і грубим. Відмовчувався, коли мати розпитувала про школу. Оксана розуміла, що за ним треба пильнувати. Не довго й до наркотиків дійти. Але вона приходила додому пізно, сил вистачало лише на просту вечерю й формальне запитання про школу.

Останнім часом Оксана помічала у Степана синці на руках і подряпини на обличчі. Він відмахувався: на фізкультурі впав, спіткнувся…

А одного разу побачила його з дівчиною. Не те щоб щось погане, але вона виглядала дивно: у чорній толстовці на три розміри більше, у широченних штанах, з малиновим волоссям і кільцем у носі. Може, вона гарна, просто така мода. Але не всі так ходять.

Оксана намагалася поговорити з сином, але він, як завжди, буркнув щось і замкнувся у своїй кімнаті. Що робити? Вирішила, що перше кохання треба пережити, як хворобу. Заборонами й скандалами нічого не досягнеш. А серце боліло. Цілими днями він сам удома. Щоб не повторив її помилок чи гіршого.

Йшла вона з роботи на втомлених ногах, намагаючись побачити крізь молоді листя світло у вікнах квартири. Темні квадрати вікон не залишали сумнівів — Степана немає вдома.

Оксана важко піднімалася сходами, похитуючи головою, як кінь у ярмі. Ручки пакета впивалися в пальці, аж болить. ЛеВона зупинилася, щоб перевести подих, коли раптом побачила Степана, що йшов додому, і в його очах, нарешті, з’явився той самий впевнений блиск, якого вона так довго чекала.