«Куди це ти серед ночі? Дітей навіщо збираєш?» — запитав він. «Ми покидаємо тебе»

Ой, слухай, як воно було…

“А ти куди це серед ночі? Чого дітей збираєш?” — спитав він. “Ми йдемо від тебе”.

Тієї ночі Олег повернувся додому трохи раніше — на годиннику ледь перевалило за північ. Він уже збирався перевдягтися та лягти спати, як раптом побачив дружину, яка поспішно натягала курточку на сонну молодшу доньку. Поруч стояв син, похмурий, з невдоволеним виглядом. Олег не розумів, що коїться.

— Стій. Куди це в такий час? Чого дітей будиш? — сердито кинув він, вже роздратований.

— Ми йдемо. Я більше не можу так жити, — спокійно відповіла Марічка, дивлячись чоловікові в очі. Колись, не так давно, вона дивилася на нього з захопленням. Тепер — лише з холодом та зневагою.

— Тоді вали! — заревів Олег, не звертаючи уваги на те, як його крик налякав дітей. — Кому ти така з двома дітьми потрібна? Дурна!

— Побачимо, — промовила Марія і, не озираючись, вийшла за двері.

Перший рік шлюбу вона жила, як у казці. Олег носив її на руках, був уважним, турботливим, гарним, впевненим у собі. Усі подруги заздрили. Лише мати тихо шептала: “Ех, намучишся ти з цим гарнюном”. Але Марічка лише махала рукою — адже з нею все буде інакше, вони ж кохають одне одного.

Коли народився син, у домі почалися сварки. З’явилися непорозуміння, образа звила гніздо в душі. Потім Марія дізналася — у чоловіка коханка. Її світ розвалився, але вона залишилась. Заради дитини, заради видимості сім’ї. Потім — друга вагітність, донечка. А після — часті відрядження Олега, безглузді пояснення, байдужість. Марія все розуміла, але мовчала. Не тому, що була сліпою, а тому, що боялася. Як піти? Куди йти з двома дітьми? Як жити?

Вона відчувала чужий парфум на його одязі, чула чужі імена, а одного разу він навіть назвав її “Оленкою”. Але нічого не сказала. Жила, як робот. Ранок, діти, робота. Влаштувалася касиркою у супермаркет. Маленька зарплата, маленька квартирка, жодної допомоги. Але й це вона тягнула — бо треба було.

Одного вечора хтось акуратно поклав букет на її касу.

— Це вам. Просто… дуже хочеться, щоб ви посміхнулися, — зніяковіло сказав покупець. Богдан, постійний клієнт, який завжди купував одне й те саме — хліб, ковбасу, каву.

— Богдане. У вас зміна закінчується? Можу провести?

Вона відмовила. Потім — ще раз. Потім — знову. Марія не вірила, що хтось може цікавитися жінкою з двома дітьми. Її власний чоловік забув про них, не подзвонив жодного разу за рік. А цей чужопинець — питав, цікавився, піклувався.

Одного разу вона не витримала:

— У мене двоє дітей!

— Чудово, — усміхнувся він. — Тоді на вихідні плануємо зоопарк.

Вона розгубилася. А він навчив її сина грати в шахи, доньку — кататися на лижах. Біг у аптеку серед ночі, якщо хтось захворював. Марія намагалася його відштовхнути, але він лише посміхався:

— Думаєш, я дозволю впустити таку жінку? Вийдеш за мене?

Минуло п’ять років. Марія — одружена з Богданом. У них четверо дітей — двоє спільних і двоє від першого шлюбу. І всі сусіди кажуть, як вони схожі на Богдана.

— Вони й справді стають схожі на тебе, — шепоче вона йому вночі.

— А як інакше? Я їх люблю. Вони — частина тебе. А значить, частина мене.