«Куди це ви серед ночі? Чому дітей збираєш?» — запитав він. «Ми від тебе йдемо»

Тієї ночі Максим повернувся додому трохи раніше — на годиннику щойно пробила перша. Він уже збирався переодягнутися й лягти спати, як раптом побачив дружину, яка поспіхом натягала куртку на сонну доньку. Поруч стояв син, насуплений і невдоволений. Максим не розумів, що відбувається.

— Стій! Куди це пізньої ночі? Нащо дітей будиш? — сердито кинув він.

— Ми йдемо. Більше так не можу, — спокійно відповіла Соломія, директуючи чоловікові в очі. Колись вона дивилася на нього з захопленням, а тепер — лише з холодом і зневагою.

— Та й вали! — заревів Максим, не звертаючи уваги на перелякані обличчя дітей. — Хто тобі така з двома малими потрібна?! Дурна!

— Побачимо, — промовила Соля і, не озираючись, вийшла за двері.

Перший рік шлюбу здавався казкою. Максим носив її на руках, був уважним, турботливим, гарним — усі подруги заздрили. Лише мати пошепки казала: «Ой, намучаєшся ти з цим красунчиком». Але Соломія лише махала рукою — вона ж була впевнена, що з нею все інакше, адже вони закохані.

Коли народився син, у хаті почалися сварки. З’явилися образи, мовчанка. Потім Соля дізналася — у Максима коханка. Світ обвалився, але вона залишилася. Заради дитини, заради «зовнішньої» сім’ї. Потім — друга вагітність, донечка. А за нею — «відрядження» Максима, безглузді пояснення, байдужість. Соломія все розуміла, але мовчала. Не тому, що була сліпою, а тому, що боялася. Куди піти? Як жити з двома дітьми?

Вона відчувала чужі парфуми на його сорочці, чула неправильні імена, а одного разу він і взагалі назвав її «Іринкою». Але терпіла. Жила, як робот. Ранок, діти, робота. Влаштувалася касиркою в супермаркет. Копійчана зарплата, маленька квартирка, ніякої допомоги. Але й це вона тягнула — бо треба.

Одного вечора хтось поклав їй на касу букет.

— Вам. Просто… дуже хотілося вас побачити усміхненою, — зніяковіло сказав покупець. Богдан, постійний клієнт, який завжди купував одне й те саме — хліб, ковбасу, каву.

— Соля, у вас скоро закінчується зміна? Можу провести?

Вона відмовила. Потім — знову. І ще раз. Соломія не вірила, що комусь може бути цікава жінка з двома дітьми. Власний чоловік забув про них, за рік ні разу не подзвонив. А цей чужій — питав, цікавився, допомагав.

Одного разу вона не витримала:

— У мене двоє дітей!

— Чудово, — посміхнувся він. — Тоді на вихідні йдемо у зоопарк.

Вона розгубилася. А він навчив її сина грати в шахи, доньку — кататися на лижах. Бігав у аптеку серед ночі, якщо хтось захворював. Соля намагалася його відштовхнути, але він лише сміявся:

— Думаєш, я дозволю втекти такій жінці? Виходи за мене!

Минуло п’ять років. Соломія — дружина Богдана. У них четверо дітей — двоє спільних і двоє від першого шлюбу. Усі сусіди кажуть, як вони схожі на Богдана.

— Вони й справді стають схожі на тебе, — шепоче вона йому вночі.

— Як же інакше? Я їх люблю. Вони — частина тебе. Отже, і моя.