Квітковий спалах в холодному листопаді

**Букет ромашок у листопаді**

Ярина закуталася в халат і підійшла до вікна. На деревах ледве висіли останні листки. Тонкий білуватий іній вкрив пожовклу траву та дах сусідньої хати. Вчора ввечері моросив дощик, а вночі підморозило. Холодний та похмурий листопад — переддень довгої, безпросвітної зими.

Ярина зітхнула. Туга за вікном, туга в серці. Усі вихідні вона просидить удома сама. Туга…

***

Тоді теж був листопад. В обідню перерву Ярина побігла до кафе через дорогу від офісу, де продавали їжу навиніс. Вони з дівчатами чергувалися. Дощик моросив, але парасольку вона не взяла — з нею незручно нести пакети.

На дорозі не було жодної машини. Ярина сміливо ступила на «зебру». Вулиця тут тиха, без світлофора. Вона не помітила, як із-за рогу вилетів джип. Раптовий візг гальм прорізав повітря. Вона замерла, втуливши голову в плечі й закривши обличчя руками.

— На той світ поспішаєш? Набридло жити? — гримнув поруч сердитий голос.

Ярина відвела руки й розплющила очі. Біля джипа стояв молодий чоловік, блискуючи гнівними темними очима.

— Дивитися треба, куди йдеш. Якщо хотіла під колеса кинутися, йди на проспект, — гарчав він.

Але її вразили не слова, а його вигляд. Високий, у чорному розстібнутому пальто, з рішучим підборіддям, підкресленим стильною бородкою. Очі, як у героя з роману, палали гнівом.

— А ви думаєте, якщо у вас крута тачка, то всі мають перед нею розбігатися? Тут нема світлофора. Я йшла по переходу. Треба було збавити швидкість на повороті. Люди тут ходять, до речі, — перейшла у контратаку вона.

Чоловік уважно подивився на неї.

— Я справді поспішав. Якщо з вами все гаразд, я їду. Вибачте, — кинув він через плече, вже сідаючи в машину.

Ярину ще довго трясло від пережитого шоку: ледь не збив, ще й накричав. А наступного дня дощу не було. Вона йшла до кафе повільно, обережно ступила на перехід. Раптом ізбоку ляснули двері машини, і вона миттєво відскочила на тротуар. Із припаркованого недалеко джипа вийшов той самий чоловік. Він неспішно підійшов, посміхаючись.

— Господи, ну що ще? Їдьте, я зачекаю, — промовила вона, збуджено дивлячись на нього.

— Вибачте. Я вас чекав. Хочу виправити вчорашнє. Можемо пообідати? Як моральну компенсацію за мій тон і на знак миру, — він усміхнувся, блиснувши рівними білими зубами.

— Сьогодні нікуди не поспішаєте? — насторожилася Ярина.

У кафе вона забула про все. Одразу помітила обручку на його пальці. Одружений. Серце нудно занило. Він виявився юристом, батьком двох доньок. Взяв її номер і одразу зателефонув, щоб вона зберегла його контакт. На всяк випадок. Казав, що звертатися, якщо знадобиться правова допомога.

Ярина не збиралася йому дзвонити. Але через день він сам зателефонував і запросив на обід у кафе в іншому кінці міста, де мало хто міг їх побачити.

— Багато хто мене знає, не хочу пліток, — пояснив він.

Ярина й сама не зрозуміла, як так вийшло, що він став приходити до неї додому. Нечасто, завжди несподівано й ненадовго. А у вихідні вона сиділа сама й сумувала, як і у свята. Він одразу сказав, що дружину не покине, що обожнює дітей і ніколи їх не кине.

На язиці ворочалося питання: нащо тоді він приходить? Але боялася виглядати дурною й відштовхнути його розмовами. Вона закохалася, і їй вистачало тих крихт щастя, що він їй дарував. До того ж досвіду з чоловіками в неї було небагато.

***

У суботу Ярина довго валялася в ліжку. Пізно підвелася, не чесалася, стояла біля вікна в халаті. Коли подзвонили у двері, вона пішла відчиняти, навіть не глянувши в дзеркало.

Андрій увірвався як вихор, стиснув у обіймах, між поцілунками прошепотів, що в нього всього півгодини… Коли він пішов так само раптово, як і з’явився, Ярина пішла в душ і знову стояла біля вікна. Іній на траві встиг розтанути, асфальт був темним від вологи.

«Ось і вся любов. Знову сама. Так завжди: налітає, навіть поговорити не встигаємо, і зникає. Але він викроїв для мене півгодини у вихідний. І це вже щось варте», — переконувала себе вона. Серце не вгамувалося, тіло ще тремтіло від його дотиків. Ярина обняла себе.

Вона вже не вперше думала: що далі? Доки це триватиме? Доки їй вистачатиме цих миттєвих зустрічей без майбутнього? Колись він не прийде… Думки були болючі. Треба було набратися сили й першою покінчити з цим, поки не пізно. Нестерпно бути другою. Але ж як піти, коли кохаєш? Ой, як важко…

Того тижня він не зміг вирватися. А в п’ятницю несподівано подзвонив і запросив до ресторану.

— Кохана, жахливо сумую. В мене є година. Чекаю на тебе.Ярина витерла сльози, дістала телефон і остаточно видалила його номер, бо зрозуміла, що справжнє кохання — це коли тобі не треба чекати на півгодини між його життям і твоїм.