Максим і Лариса: три дні до Нового року

Ірина Ковальчук саме заносила пакети з «Ашана» на Позняках, коли побачила відкриту дорожню сумку на ліжку. Максим складав туди сорочки — ту саму, синю в тонку смужку, яку вона подарувала йому на день народження.

— Ми кудись їдемо? — вона поставила пакети на підлогу в коридорі, ще не знявши куртку.

— Нікуди ми не їдемо, — він навіть не обернувся. — Це я від тебе йду.

— Що значить йду? Максиме, зараз двадцять восьме грудня. Через три дні свято. Якщо це якийсь дурний жарт…

— Ти не бачиш, що я валізу пакую? Які тут жарти. — Він відкрив третю шухляду комода, покопирсався там. — Паспорт мій не бачила?

— Бачила. У тебе під рукою лежить. — Вона стояла посеред кімнати, і їй чомусь дуже хотілося, щоб хтось сказав, що це сон. — Максиме, поясни нормально. Що взагалі відбувається.

— Ну от чому ти завжди все ускладнюєш? — він застебнув сумку, глянув на неї майже з роздратуванням. — Я зустрів Ларису. Кілька днів тому. Ми з нею в одній школі в Броварах навчались, пам'ятаєш, я розповідав.

— І що?

— Посиділи в кафе на Хрещатику, поговорили. Зрозуміли, що маємо бути разом. Я її люблю, Іро. З десятого класу люблю.

— А мене?

— З тобою мені було добре. Але люблю — її.

Він пройшов повз неї в коридор, взувся, накинув куртку і вийшов, тихо причинивши двері — навіть не гримнув, просто пішов, як людина, що йде за хлібом.

Ірина ще хвилин п'ять стояла на тому самому місці. Потім сповзла по стіні на підлогу, притулившись спиною до батареї, і затулила обличчя руками. За вікном хтось із сусідів уже увімкнув гірлянду — миготіла синім через тюль, і від цього кімната здавалась ще холоднішою.

Вони прожили разом рік. Планували весілля на весну, обговорювали, кого запросити, куди їхати у весільну подорож. Останні тижні Максим і справді змінився — сидів за ноутбуком до другої ночі, відповідав однослівно. Вона списала на роботу: він менеджер у логістичній компанії, кінець року, звіти. Не полізла в душу. А треба було.

Дід Мороз по телевізору у сусідній квартирі щось монотонно говорив, поки Ірина лежала на ліжку, дивлячись на фотографію в рамці — вони з Максимом в Одесі, на Аркадії, влітку. Саме тоді вона зрозуміла, що любить його по-справжньому. На Новий рік планували їхати до Буковелю. Тепер уже нікуди не поїдуть.

Телефон Лена, найкраща подруга, обдзвонила її шість разів за день. Ірина відключила звук.

Ввечері не втрималась — відкрила ноутбук, зайшла на Ларисину сторінку в Інстаграмі. Свіжі фото: вона з Максимом в обіймах на фоні новорічної ялинки на Софійській площі. Обличчя звичайне, ніяких особливих рис — а Ірина все шукала, шукала, чим ця жінка краща.

Хотілось написати їй щось різке. Стрималась — сенсу не було.

О дев'ятій вечора у двері почали ламатися так, що Ірина спершу подумала — сусіди щось ремонтують перед святами.

— Ірка! Жива! — Лена буквально втиснулась у прочинені двері й обійняла її. — Я вже поліцію хотіла викликати. Цілий день мовчиш, потім телефон узагалі вимкнула.

— Максим пішов, Лєн.

— Як пішов? Куди пішов?

— До Лариси. Зібрав речі й пішов. Просто отак.

Поки закип'ятили чайник, Ірина розповіла все — від сумки на ліжку до фотографій в Інстаграмі. Лена слухала, стиснувши губи, потім тільки видихнула:

— Він мені завжди здавався порядним. А виявляється, звичайний…

Наступні три дні Ірина провела як у тумані. На Новий рік лишилась удома одна — батьки поїхали до тітки в Житомир, а їхати самій нікуди не хотілось. Дивилась на недопиту чашку кави, яку Максим залишив на кухонному столі того самого дня, коли пакував сумку — так і стояла три дні, вкрилась плівкою.

На четвертий день зателефонувала мама Максима, Валентина Іванівна.

— Іро, доню, я так і не зрозуміла, що сталось. Максим щось плутано пояснює про якусь однокласницю. Ти в порядку?

— В порядку, Валентино Іванівно. Просто ваш син вирішив, що йому потрібна інша.

— Він же в квартирі був зареєстрований у тебе…

Ось тут Ірина вперше за ці дні відчула щось інше, крім горя. Квартира на Позняках дійсно була її — купувала ще до Максима, у 2019-му, у батьків взяла в позику на початковий внесок, потім сама виплачувала іпотеку п'ять років. Максим просто прописався тимчасово, коли переїхав. Речі свої забрав усі, крім однієї — тренажера для спини, який купував за одинадцять тисяч гривень і яким користувався щодня.

Через тиждень він написав у месенджер: «Забери, будь ласка, з балкону мій тренажер, віддай Лєні чи комусь, кому треба, мені він більше не потрібен, у Лариси квартира маленька».

Ірина прочитала повідомлення, налила собі чаю, сіла за стіл.

І тоді зробила те, чого сама від себе не чекала.

Вона зателефонувала не Максиму — вона зателефонувала знайомому з роботи, який займався продажем вживаного спортивного обладнання через групу в Фейсбуці «Барахолка Позняки». Домовилась, забрала тренажер із балкону, продала за сім тисяч гривень — саме за такою ціною йшли подібні моделі. Гроші не залишила собі: наступного дня перерахувала їх у благодійний фонд, що допомагає притулкам для тварин на Троєщині — просто тому, що якраз побачила збір у своєму стрічці, і подумала: нехай хоч ці гроші підуть на щось живе, а не на спогад про людину, яка пішла, навіть не обернувшись.

Максиму вона написала одне повідомлення: «Тренажер продано, гроші пішли на благодійність. Твоя тимчасова реєстрація в моїй квартирі знята сьогодні через ЦНАП, довідку я вже отримала. Все, що було твоє тут, — закрито».

Він подзвонив через півгодини. Вона не взяла трубку. Подзвонив ще раз ввечері — не взяла й тоді.

За два тижні він написав знову: у Лариси квартира виявилась орендована, і господарі підняли ціну до дванадцяти тисяч гривень на місяць, бо власники повернулись із-за кордону. Йому потрібна була довідка з попереднього місця проживання для якоїсь банківської справи, і він запитав, чи не могла б Ірина зробити виписку.

Вона відповіла коротко: «Довідку вже оформлено, забери в ЦНАП на Дарницькому, номер заявки надіслала».

Більше він не писав.

Ірина стояла того вечора на балконі, де ще вчора стояв чужий тренажер, і дивилась, як у вікні навпроти хтось знімає новорічну гірлянду — свято вже давно минуло, а руки все не доходили. Вона подумала, що завтра треба зняти й свою — ту, синю, яка блимала весь цей час, поки вона плакала, і яку вона так і не помітила, що не вимикала жодного вечора.