Мамо, залишся поруч!

**Щоденник**

Після вечері мама сіла поруч і обняла семирічного Олежка за плечі. Він напружився. Востаннє, коли так було, мама сказала, що поїде у відрядження на кілька днів, а Олежко тим часом поживе у її подруги – тіті Марічки. Та біда в тому, що в тіті Марічки була донька – Настка, неймовірно зла й зарозуміла. Вона постійно ябедничала на нього, кликала «коротуном».

— Ти знову їдеш у відрядження? Я не хочу до тіті Марічки. Там Настка зла, — заявив Олежко, дивлячись на маму.

Мама посміхнулась і ніжно погладила його по голівці. Олежко набрався сміливості.

— Мамо, будь ласка, візьми мене з собою, — почав він благати.

— Не можу. Я весь день буду зайнята. Що ти там робитимеш сам? — Вона встала з дивана і почала неспокійно ходити по кімнаті.

— Ти ж сама сказала, що я вже великий. Я не хочу до тіті Марічки з Насткою. Можна я поживу сам?

— Годі нявкати! — різко обізвалася мама. — Ти занадто малий, щоб жити один. А якщо щось станеться? Не хочеш до тіті Марічки – відвезу тебе до бабусі.

— До Львова? — зрадів Олежко, очі його засяяли.

— Ні, до іншої бабусі, мами твого батька.

Для Олежка це було новиною – виявляється, у нього є ще одна бабуся. Він її ніколи не бачив.

— Не хочу, — на всяк випадок сказав він.

— А я тебе й не питаю. Збирай підручники й усі речі, які хочеш із собою взяти. Я зараз спакую твої речі.

Серце Олежка затріпотіло. Того разу, коли мама відвозила його до тіті Марічки, він не брав ніяких речей. Значить, вона збирається їхати надовго.

— Я не хочу їхати нікуди з речами. Можна я поїду з тобою? — знову запроторився хлопчик.

— Годі! Чоловіки не плачуть.

— Я ж дитина, а не чоловік, — схлипнув Олежко.

Вранці він повільно одягався, сподіваючись, що мама передумає або виб’ється з терпіння й дозволить йому залишитися вдома. Та мама накричала на нього – таксі вже чекає, і через нього вони не встигнуть поснідати.

Вони їхали через все місто, потім довго піднімались ліфтом. Олежко стежив за цифрами на табло. Ліфт зупинився на одинадцятому поверсі, двері відчинилися, і мама штовхнула Олежка до залізних дверей.

На дзвінок відчинила зовсім не схожа на бабусю жінка. На ній був довгий червоний халат із золотими птахами, а на голові – висока зачіска. Вона дивилася на Олежка, скривившись, ніби побачила пацюка. Мама завжди верещала при вигляді пацюків. Ця жінка не верещала, але погляд її був непривітний.

Зазвичай дорослі при зустрічі казали: «Хто це до нас прийшов?» або «Чий це такий гарний хлопчик?». Але жінка нічого подібного не сказала. Вона просто дивилася то на Олежка, то на маму.

— Добрий день, Маріє Пилипівно. Дякую, що погодились взяти Олежка. Ось його речі. Я написала його розклад, що він їсть, адресу школи…

— Коли повернешся зі свого… — «бабуся» хмикнула, — відрядження? — Голос у неї був низький і сипкий, як у чоловіка.

«Може, це переодягнений чоловік?» — подумав Олежко.

— За тиждень, може, раніше, — сказала мама.

Серце Олежка опустилося. Він підняв на маму очі, повні образу, здивування й сліз.

— Не їдь. Мамо, візьми мене з собою, — останнім зусиллям Олежко вчепився в її пальто.

Руки «бабусі» болісно стиснули його плечі. Від несподіванки хлопчик відпустив пальто. Мама закрила двері. Олежко почав кричати, дёрти ручку.

— Не реви! Оглушив мене, — сказала «бабуся» і відпустила його. — Годі істерику влаштовувати. Роздягайся. Сподіваюся, твоя мама не забула покладати твої капці? Я не збираюсь витрачати на тебе гроші. У мене маленька пенсія. Вона випливла з передпокою, залишивши Олежка одного.

Йому було спекотно, але з упертістю він не роздягався. Присів навпочЗалишившись сам, Олежко розглядав чужі стіни, відчуваючи, як його маленьке серце стискається від страху й самотності.