МАТИ, ЯКУ НЕ МОЖНА ОБРАТИ

Оксана не розуміла, як її чоловік Тарас міг дозволяти власній матері так нахабно лізти в їхнє життя. Адже ж вона знала, як йому було боляче в дитинстві — коли він мерз без уваги, коли старший брат Василь купався у материнській любові, а Тарас роками доношував його дрантя й залишався на другому плані.

Чому тепер він, дорослий, самодостатній чоловік, господар власного дому, дозволяє Марії Іванівні просто завітати — навіть не в гості, а ніби у власну садибу — і облаштуватися в кімнаті, яку колись мріяв віддати майбутній дитині?

— Та вона ж моя мати, — тихо говорив Тарас, наче виправдовуючись не лише перед Оксаною, а й перед власною совістю. — Трохи потерпимо. Все одно дітей поки немає.

Він намагався згладити кути, хоча всередині все бунтувало. Він нарешті почав жити, про що мріяв. Купив будинок, одружився з жінкою, яку любив до болю, перестав прокидатися з думкою, що знову нікому не потрібний. І ось — матір. З валізами, з докорами, з вічною претензією на те, що їй «належить».

— Ти сам казав, що ця кімната — майбутня дитяча! — не стримувалася Оксана. — А тепер у ній заправляє твоя мама. Без дозволу, без розмов.

Тарас мовчав. Так, він купив цей будинок саме заради цих двох кімнат — спальні та дитячої. Бо мріяв про родину. А тепер мрію знову відсунули на задній план. Як колись — у дитинстві.

Все повернулося.

Він згадав, як у їхній двокімнатній хрущовці Василь отримував усе — найкращі подарунки, новий одяг, торт на день народження. А він, Тарас, слухав казки про економію, про «не по кишені», про те, що щастя — це розкіш. Він пам’ятав, як мати витягала останні гроші на куртку для Василя, а йому купувала б/в черевики на ринку. Він знав, що був дитиною «по залишковому принципу».

І ось тепер мати знову тут. Каже, що на пару днів, але вже розклала речі, вже дає поради, вже критикує Оксану — за те, як та готує, як прибирає, як виглядає. І знову — як тоді — пробуджує в Тарасі ту саму провину: що не виправдав, не став, не догодив.

Оксана намагалася триматися. Але дедалі частіше в неї були зриви. Вона скаржилася Тарасу, що Марія Іванівна спеціально перекладає її речі, викидає з холодильника здорову їжу й замінює її салом та смаженою картоплею, навіть воду, яку Оксана п’є, критикує.

— Це навмисне. Я певна, вона все робить зі злості, — казала Оксана, стискаючи кулаки.

Тарас намагався поговорити з матір’ю. Але у відповідь чув:

— Мене виганяти з дому, який ти купив на мої молитви? Я тобі з Василем квартиру лишу, а ви тут зі своєю невісткою від мене тікаєте. Невдячні!

Він махав рукою. Не потрібна йому та квартира. Але коли Оксана — з болем у голосі — показала йому папери, знайдені в речах Марії Іванівни, Тарас не повірив очам. Все було оформлено на Василя: і квартира, і гараж, і навіть та ділянка, де він у дитинстві саджав картоплю. Усе, що мати обіцяла йому, виявилося гарною брехнею.

— А мені співала пісні, що все буде моїм. Що ради мене живе. — Тарас важко опу— Наступного дня він забрав документи, передав їх юристам і вирішив, що тепер їхній будинок буде справді їхнім — без чужих умов, без нав’язливих порад і без отруї у вигляді минулого.