«Мати вдає хворобу, щоб дізнатися, хто з дітей її справді любить. Несподіваний фінал»

На світанку, коли дзвінок прорізав тишу, Мар’яна ледве зрозуміла, чи прокинулася, чи ще спить. На екрані миготіло — «мама». Сон миттєво розвіявся. Голос був несподівано легким, майже жартівливим:

— Ще дрімаєш, ледачиця? А я вже палянички в піч поставила. Завтра чекайте — тебе й Дениса. Треба поговорити. Не про город. Про заповіт! Не хочу, щоб на моїх поминках за хату та гривні горло друг другу гризли. Приїжджайте обидва, без відмовок!

Мар’яна застигла. Заповіт? Поминки? Що коїться? Але мати говорила так рішуче, що заперечувати не виходило.

Тим часом Ганна Семенівна, мати Мар’яни й Дениса, сиділа за столом, поправляючи вишиваний хустик. Поруч — сусідка Тетяна, в очах тривога:

— Ганно, тобі погано? Чого так похмуро? Мене лякаєш…

— Не бійся, Таню, просто дітей побачити хочу. Рік уже не бачились. Ніби й не рідні. А якщо завтра щось станеться — хто їм усе розкаже? Та й випробування влаштувати треба. Подивлюся, хто як до мене ставиться.

З цими словами Ганна Степанівна зачинила двері за сусідкою й пішла спочивати. Завтра буде важливий день.

Ранок видався сивим, наче під її настрій. Прибрала в хаті, переодягнулася в стару вдягнену сорочку, вмилася, сіла у крісло й затаїла подих. За годину у двері постукали.

Першою увірвалася Мар’яна — зчервоніла, з переляку:

— Мамо! Що сталося? Ти хвора? Який заповіт? — заговорила вона, кидаючись до матері.

Денис увійшов повільніше, стриманіший:

— Ну й налякала нас, мам. Вже збираєшся, чи що? Може, ще рано?

— Сідайте за стіл, діти мої, — сухо промовила Ганна Степанівна. — І своїх половинок кличіть. Наталко, Сергію, заходьте, не соромтесь.

Коли всі вмостилися, вона почала:

— Слухайте й не перебивайте. Мені треба сказати. Старість не радість, а я сама. Хвороби не питають, коли приходити. Тому й вирішила — скажу, поки можу. Але спершу — допоможіть по господарству. Хто, як не рідні, старусі підмогне? Дрова порубати, обід зварити…

Мар’яна з Наталкою кивнули й взялися до справи. Ганна Степанівна пильно спостерігала: тісто липло до пальців, картопля різалась нерівно, каструлі грюкали. «Міські ви мої невміхи», — з гіркотою подумала вона, та вслух не докоряла. Не в тому суть.

Коли накрили стіл і пообідали, вона попросила Сергія й Наталку вийти — залишилася наодинці з дітьми.

— Ну, тепер слухайте уважно. Хату, де ви зросли, я відписала Тетяні, сусідці. Вона поряд, допоможе, якщо що. Денису залишаю комору, знаряддя, господарство. Роби, що знаєш. А тобі, Мар’яно, — заощадження. Я пенсію відкладала довго, майже не витрачала.

У хаті настала важка мовчанка.

— Хату — чужій жінці? — нарешті вимовив Денис. — Ти серйозно?

— А чому б і ні? Ви рік до мене не зазирали. А Тетяна що дня приходить. А ти, Денисе, на весілля мене не запросив — соромно було, що мати в тебе селянка? А тебе, Мар’яно, я з того часу, як за Сергія вдруге вийшла, — не бачила. Та й тоді образилась, пам’ятаєш? Коли я сказала, що Вітько тобі не пара. Я ж була права…

— Мамо, годі… — прошепотіла Мар’яна.

— Погано мені. Піду ляжу, — втомлено видихнула Ганна Степанівна і зачинила за собою двері у світлицю.

На подвір’ї загомоніли.

— Це все через тебе! — шипів Денис. — Могла б матір відвідувати. Тепер хата Тетяні дістанеться!

— Оце так! Я ж день і ніч працюю! А ти з Наталкою чим зайнятий? Вона вдома сидить — могла б і до мами заходити!

Вони кричали, перебивали один одного. Ганна слухала, сидячи біля вікна, в очах — сльози. Де ті діти, що бігали влітку босі по подвір’ю? Де їхня доброта, турбота один про одного?

Коли вони повернулися, вона вже не лежала — сиділа, зібрана, рівна, лише очі зрадливо блищали.

— Мам, тобі ж погано… — почав Денис.

— Краще, — глухо відповіла вона. — Все зрозуміло. Я нікому не потрібна. Заповіт, кажеш? Буде. Але пізніше. Коли самі вирішите — нащо вам ця хата: щоб любити, чи щоб ділити?

За сніданком панувала мовчанка. Лише скрип столу й дзенькіт ложок. Мар’яна перша наважилася:

— Пробач нас, мамо… Ми були неправі. Я буду приїжджати, чесно. Ми ж родина…

Ганна кивнула. За столом повіяло теплом.

З того дня багато змінилося — і нічого. Денис рідко з’являвся, але гроші присилав регулярно. А Мар’яна заїжджала частіше. Борщ, варення, поміч у городі. Але про заповіт більше не питали.

І ніхто не знав, що він давно лежав у нижній шухляді комода, підписаний і засвідчений. Все було поділено порівну. Бо Ганна Степанівна, як і раніше, любила своїх дітей. Навіть якщо вони не завжди про це пам’ятали.