Мені 47, але я втратив радість життя…

Мені 47, але вже ніщо не приносить мені радості…

Нам, жінкам, доводиться працювати не одну, а дві зміни. Спочатку — на роботі, потім — вдома. Ми тягнемо все на собі: дітей, побут, турботи про батьків, нескінченні клопоти. Посміхаємось, тримаємось, але настає момент, коли ломає. Ще не стара за віком, але сили вже не маю. Всередині — ніби попіл. Як кажуть, «вигоріла».

Іноді думаю: може, пенсію не дарма вигадали? Та чому так пізно? І як на неї жити, якщо навіть за зарплату ледве виживаємо, а відпочити хочеться вже зараз…

Читала, як інші жінки «розкриваються» на пенсії: вивчають мови, подорожують, знаходять хобі чи навіть кохання. Звідки в них сили? Я не розумію.

Мені 47. У мене чудова родина: двоє синів і чоловік. Але я більше нічого не хочу. Серйозно. Не радію ранкам, не будую планів, не мрію. Єдине, про що думаю вранці — як дотягну до вечора. Може, це наслідки пізнього материнства. Першого сина народила в 35, другого — у 39. Зараз одному — дев’ять, другій — майже підліток. А я себе відчуваю старою.

Ранок — це біганина: сніданок, збори до школи, перевірка рюкзаків, потім робота. Я в продажах — дзвінки, зустрічі, договори, постійне спілкування. Навіть після роботи я не вимкнена — бо раптом дзвонить клієнт? Відповідаю й о десятій вечора, бо… а раптом щось важливе?

Потім — домашні клопоти: перевірити уроки, закинути білизну в пральню, приготувати вечерю, відписати в шкільний чат, де щодня — десятки повідомлень. Треба здати гроші, купити папір, підготуватись до екскурсії. Все на мені.

Не пам’ятаю, коли останній раз справді відпочивала. У мене є відпустка — два тижні на рік. Але вони йдуть не на відпочинок, а на розбір завалів: щось оформити, комусь допомогти. Після неї повертаюсь ще втомленішою.

Чоловік є, і він дійсно старається. Допомагає по дому, з дітьми. Але це не рятує, бо вся відповідальність — на мені. Я та, що тримає в голові сто справ на завтра.

А в душі — тривога. Втома. І грошей завжди не вистачає. Ми не бідні, але й не заможні. Звичайна сім’я. На швейцарські курорти не мріємо, але навіть виїхати до озера вже здається розкішшю. Все дорого, все через силу.

На себе часу нема. Ще й батьки похилого віку — самі не справляються, потрібна допомога. Відчуваю провину: усім потрібна, а себе вже нема. До речі, батькаБатьки іноді виглядають жвавішими за мене, а я лише прикидаюсь сильною, ховаючи втому за посмішкою.