Мені 47, але радість життя більше не відчуваю…

Мені 47, але я вже не відчуваю радості від життя…

Жінки насправді працюють не одну, а дві зміни. Спочатня — на роботі, а потім — вдома. Ми тягнемо все на собі: посміхаємось, намагаємось бути бадьорими, встигати за всім — діти, домашні клопити, батьки, нескінченні справи. Але приходить момент, коли просто ламає. Ніби й щорці молодіше, та сил уже ні на що нема. Всередині наче вигоріло. Як кажуть — “випалилася”.

Від та вигадали пенсію, але чому так пізно? І як на неї жити, коли навіть на зарплату ледве виживаєш, а відпочити хочеться вже зараз…

Чорці та статті про те, як жінки на пенсії “розкриваються”: вивчають мови, мандрують, зайmandаються спортом, знаходять друзів і хобі. Звідки в них сили? Я справставляція.

Мені 47. У мене гарна сім’я. Два сини. Але я нічого вже не хочу. Серйозно. Не радію ранку, не будую планів, не мрію. Єдина думка щоранку — якби до вечора дотядці тати. Може, це наслідки пізнього материнства. Першого сина народила в 35, другого — в 39. Одному дев’ять, інший — майже министра. А я себе почуваю як стара.

Ранок — і одразу біготьна та вироки та портфели, потім робота. Працюю в продажах — дзвінки, зустрічі, презентації, контракти. Навіть коли робочий день закінчується, я не відпочиваю — за ці та виклики, адже варто не пропустити клієнта. Можуть зателефонувати увечері, о дев’ятий, о десятій — і я підбіжу, бо раптом це шанс?

Потім — вдома: уроки, прання, вечеря, одяг на завтра, шкільний чат, де щодня десять нових повідомлень. Хтось щось забув, треба здати гроші, принести папір, організувати виїзд. Все на мені.

Не помню, коли останні тадпочивала. Відпустка — два тижні на рік. Але вона йде на “розбор завалів”: щось оформити, вирішити, комусь допомогти. Повертаюся до роботи втомленою ще більше.

Чоловік у мене хороший. Старається. Він не з тих, хто лежить із пультом. Допомагає — і по дому, і з дітьми. Але це не рятує. Бо все одно це я — та, хто тримає все в голові. Хто пам’ятає про все. Внутрішній блокнот із сотнею пунктів “на завтра”.

А в голові — тривога. Втома. І грошей не вистачає. Ми не бідні, але й не заможні. Звичайна сім’я. Не мріємо про швейцарські курорти. Навіть поїздка до озера здається розкішшю. Все дорого. Все через силу.

На себе часу нема. Щорці батьки похилого віку. Не можуть посидіти з онуками — здоров’я не те. Допомагаю їм, як можу. Всередині — почуття провини. Ніби всім я потрібна, а себе вже нема. До речі, іноді байці та ді виглядають бадьоріше за мене. А я прикидаюся сильною, посміхаюсь. Але всередині — вивітрено.

Чому я така? Чому інші жінки щасливі, живуть на повну, їздять, сміються, викладають світлини з відпочинку? А я — як попіл. Не вінці та вивтом. Не вмію жити.

Скажете — треба відпочити. А тад? У вихідні теж куда справ! Коли це закінчиться? Може, це я “не такі”. Може, інші знайшли спосіб. А я… Я просто втомилася. Занадто втомилася.

У вас так буває? Чи це тільки в мене?