Мені 70 років. Я самотня, як ніколи. Стала тягарем для власної доньки.

Мені сімдесят. Самотня, як та рогатка. Дочка дивиться на мене, як на зайвий клунок у домі.

— Донечко, заїдь увечері… Без тебе я не впораюся.

— Мамо, я завалена роботою! Ти мене вже втомила своїми проханнями. Гаразд, приїду…

Я не втрималася — сльози покотилися. Так боляче, аж серце стискається. А в думках — безсонні ночі, роки, коли я сама тягнула все, щоб виростити її, мою Оленку. Віддала їй усе. І це ймення подяки?

Можливо, я сама винувата. Занадто балувала, занадто багато дозволяла. А коли їй було одинадцять, я зустріла чоловіка… уперше за довгі роки відчула, що теж можу бути жінкою, коханою. Та Оленка влаштувала такий скандал, що довелося розірвати ті стосунки, хоча серце розривалося.

Тепер мені сімдесят. І я одна. Зовсім одна. Купа хвороб, ледь ходжу. А моя єдина донька… вже двадцять років одружена, і, схоже, їй простіше робити вигляд, ніби матері в неї немає. Так, у неї троє дітей — моїх онуків. Але бачу їх лише на фото. Чому? Навіть не знаю…

— Ну й що цього разу? — з докором кинула Оленка, переступаючи поріг.

— Приписали уколы. Ти ж медсестра, допоможеш…

— Що, я тепер маю кожен день сюди їздити? Мамо, ти знущаєшся?!

— Оленко, я не можу вийти — тротуари, як ковзанка…

— Ти мені за це платитимеш? Я не благодійниця! Безкоштовно їздити не збираюся!

— В мене нема грошей…

— Ну тоді бувай, мамо. Шукай когось іншого!

Вранці я вийшла за дві години до прийому, щоб доповзти до поліклініки. Повільно йшла вздовж дороги, важко дихаючи й витираючи сльози. Ніколи не думала, що доживу до такого…

— Пані, проходьте без черги, будь ласка… Вам погано? Чому ви плачете?

Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилася в коридорі, поклала руку мені на плече.

— Ні, дитинко, я плачу зовсім з іншої причини…

Так ми й розбалакалися. Я, ніби на сповіді, вилила їй душу. Просто тому, що більше ні з ким було поговорити. Її звали Марійка. Як виявилося, вона мешкає у двох будинках від мене. Після тієї зустрічі вона почала часто приходити в гості, приносила продукти, допомагала по господарству.

А на день народження прийшла лише вона. Тільки Марійка.

— Не могла не привітати вас у такий день. Ви дуже нагадуєте мені мою маму… Мені так тепло, коли я поруч з вами, — сказала вона, обіймаючи мене.

Тоді я зрозуміла — вона стала мені ріднішою, ніж власна донька. Ми гуляли, їздили за місто, святкували разом. Вона піклувалася про мене, як рідна.

Довго вагалася, але вирішила — переписала квартиру на Марійку. Вона спочатку відмовлялася. Але я наполНа моє останнє Різдво вона приготувала 12 страв, а я вперше за багато років почувалася щасливою.