Мені 70 років: самотність і життя, що стало тягарем для моєї дочки

Зараз мені сімдесят. Я самотня, як пальчик. Я стала тягарем для власної доньки.

— Донечко, приїдь увечері… Благаю тебе, без тебе я не впораюся.

— Мамо, я завалена роботою! Втомилася вже від твого скигління. Гаразд, приїду…

Я не витримала — заплакала. Боляче, дуже боляче. І раптом у пам’яті з’явились безсонні ночі, довгі роки, коли я одна тягнула на собі все, щоб виростити її, мою Оленку. Я віддала їй все життя. Хіба це вдячність?

Мабуть, я сама винна. Занадто її балувала, занадто багато дозволяла. А коли їй було одинадцять, я зустріла чоловіка… вперше за багато років відчула, що теж можу бути жінкою, коханою, бажаною. Але Оленка влаштувала такий скандал, що довелося розірвати стосунки, хоча серце розривалося.

Тепер мені сімдесят. І я сама. Зовсім сама. У мене купа хвороб, я ледве ходжу. А моя єдина донька… вже двадцять років заміжня, і, здається, їй легше робити вигляд, що матері у неї взагалі нема. Так, у неї троє дітей — мої онуки. Але бачу я їх лише на фото. Чому? Навіть не знаю…

— Ну що цього разу трапилося? — роздратовано кинула Оленка, заходячи в хату.

— Мені призначили уколы. Ти ж медсестра, допоможеш…

— Що, тепер я щодня маю сюди їздити? Та ти жартуєш, мамо?!

— Оленко, я не можу вийти на вулицю — на тротуарах ожеледь…

— А платити мені будеш? Я ж не на благодійності працюю! Безкоштовно я їздити не збираюся!

— У мене нема грошей…

— Ну тоді бувай, мамо. Звертайся до когось іншого!

Вранці я вийшла з хати за дві години до прийому, щоб дійти до лікарні. Повільно йшла вздовж дороги, важко дихаючи й витираючи сльози. Ніколи не думала, що доживу до такого…

— Жінко, проходьте без черги, будь ласка… Вам погано? Ви плачете?

Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилася поруч у коридорі, поклала руку мені на плече.

— Ні, доню, я плачу зовсім з іншої причини…

Так ми й розбалакалися. Я, як на сповіді, вилила їй душу. Просто тому що не було вже з ким поговорити. Її звали Марічка. Виявилося, що вона живе лише у двох будинках від мене. Після тієї зустрічі вона почала часто приходити в гості, приносила продукти, допомагала по господарству.

А на день народження прийшла лише вона. Лише Марічка.

— Я не могла не привітати Вас у такий день. Ви дуже нагадуєте мені мою маму… Так тепло стає на душі, коли я поруч із Вами, — сказала вона, обіймаючи мене.

Тоді я зрозуміла — вона стала мені ближчою, ніж рідна донька. Ми гуляли, разом їздили за місто, святкували. Вона піклувалася про мене, як рідна.

Довго думала, але все ж таки наважилася — я переписала хату на Марічку. Вона спочатку навіть не хотіла, відмовлялася. Але я наполягла. Це була моя подяка за тепло, яке вона мені дарувала. Я знала — вона не з тих, хто робить добро заради вигоди.

З часом вона забрала мене до себе — мені вже важко було жити самій. Мою хату ми продали. Щоб потім Оленка не судилася з Марічкою, не влаштовувала розбирання.

І знаєте, донька згадала про мене лише через рік. Прийшла з обвинуваченнями й погрозами. Вона кричала, що я зрадниця, що бажає мені смерті. Мабуть, розраховувала на хату, а я «розчарувала» її. Тоді чоловік Марічки став біля дверей і тихо, але твердо сказав:

— Ідіть. І більше не приходьте. Вам тут не раді.

Ось так… Чужі люди виявилися ближчими, ніж власна донька. І боляче, і соромно, і страшно від того, як легко губиться людське. Але якби мені знову дали вибір, я б знову обрала Марічку. Бо вона — моя родина. Справжня.