Мій син і я спостерігаємо за духами: незвичайні події нашого життя.

Я з сином бачимо померлих. За роки з нами траплялося чимало дивних речей. Я вдивлялася в обличчя янголам, бачила демонів, і не раз уві сні до мене приходила Маруся — така собі жіночка в білому, невдоволена життям і смертю одночасно. Не скажу, що я їй щось молилася, ніколи не було такого.

Синок теж помічає привидів. Інколи, коли він спить, розповідає, що літав у небеса, бачив Бога та Ісуса — і так детально описує, ніби справді там гуляв. Стільки всього ми пережили, що люди вже й не вірять. Кажуть, вигадуємо, перебільшуємо. Але це не так. Куди б ми не пішли — чи то в хату, чи на вулицю — завжди щось почуємо або побачимо. Завжди.

Може, ми якісь віщуни, але я цього не визнаю. Не хочу такого дару. Одного разу якась жінка, схожа на знахарку, заговорила зі мною про це. Каже: «У вас дар сильний, якщо розвиватимете — буде ще могутнішим». Але я не хочу. Мене це лякає. А от син… можливо, колись він прийме це. Він не боїться. Коли бачить істот — розмовляє з ними, ходить за ними.

Я — ні. Я їм просто кажу: «Не можу вам допомогти, залиште мене в спокої». А вони… залишаються. Стоять біля дверей моєї кімнати, дивляться на мене серед ночі. Іноді — днів зо три, іноді зникають за хвилину. Але завжди повертаються.

А я просто хочу спокійно поспати.