Моя доля – самотність і смуток на свята

У мене така доля — самотній і сумний на Різдво та Новий рік.

У мене є друг, з яким ми знайомі ще з дитинства. Його звуть Ігор. Ми навчалися в одній школі, потім життя розвело нас різними шляхами, але зв’язок ми не втратили.

Ігор — людина замкнена, не любить великого товариства, не ходить у гості й ніколи не запрошує до себе.

Щороку, коли наближаються свята, я кличу його до нас — зустріти Різдво за спільним столом, підняти келихи під бій курантів у Новий рік. Але він завжди чемно відмовляється.

— Це не мої свята, — говорить він. — Я не відчуваю в них нічого радісного.

Мені було важко зрозуміти, як можна не любити Новий рік — час чудес, подарунків, сміху, зустрічей з рідними.

Але одного разу, після багатьох років мовчання, він розповів мені правду.

Правду, яку він намагався заглушити багато років.

Дитинство, насичене страхом і алкоголем

У дитинстві Ігор не знав, що таке затишні сімейні свята.

Його батько пив.

Ні, він не був просто питущим чоловіком, який ввечері пропускав чарку-другу. Він був алкоголіком, людиною, яка витрачала всі гроші на спиртне, яка поверталася додому пізно і в будь-який день, чи це був звичайний вівторок або напередодні Різдва, починала знущатися з родини.

Кожен вечір перетворювався на тортури.

— Вставайте! — командував він, заходячи до хати. — Ви повинні бачити, як господар дому вечеряє!

Ігор і його мати вставали і стояли біля столу, поки батько з важливим виглядом їв свою вечерю.

А потім починав свою улюблену промову:

— Гроші — це сухозлітка! Вони потрібні для насолоди! Яке таке нове взуття?! Які книжки?! Ти й так у школу ходиш, не вистачало ще витрачати на всякі дурниці!

Він витрачав усе до останньої копійки.

Коли не залишалося нічого, він переходив до наступного етапу:

— Давай сюди, що ховаєш! Я знаю, у тебе є!

Мати Ігоря намагалася відкладати гроші — на зошити сину, на їжу, на якийсь маленький подарунок до Нового року.

Але він забирав усе.

Він пив, доки не пропивав усе до останньої копійки.

Різдво без дива, Новий рік без надії

Кожне свято в домі Ігоря проходило однаково.

На столі — трохи сушених яблук, пара бутербродів, банка солоних огірків.

Мати і син сиділи в тиші.

Вони чекали.

Чекали, що раптом батько повернеться тверезим.

Що принесе щось до святкового столу.

Що скаже: «З Різдвом» або «З Новим роком».

Але він повертався пізно.

Завжди п’яний.

Завжди тхне перегаром.

Завжди з порожніми кишенями.

Все, що було в конверті з новорічною премією, він залишав у барі.

Так тривало рік за роком.

І коли він помер, нічого не змінилося.

Самотня людина з важким серцем

Коли не стало Ігоря, мати прожила ще кілька років.

А потім пішла і вона.

Він залишився один.

І зрозумів, що не хоче родини.

Не хоче свят.

Не хоче жодного веселощів.

Він не хотів повторити долю свого батька.

Не хотів стати людиною, яка зіпсує комусь життя.

Щороку, коли всі накривали столи, діставали келихи, обмінювалися подарунками, Ігор йшов.

Брав квиток в інше місто, знімав готель і сидів у номері сам.

Або їхав у гори, де можна було слухати потріскування дров у каміні та дивитися на вогонь.

Там, біля вогнища, він знаходив тепло, якого не знав у дитинстві.

Там, на самоті, він почувався хоч трохи вільним.

Тільки там він міг дихати…